Можна мати багато грошей, але бути злиднем
Це ментальність. Пролетарська. Багата людина не жметься, не боїться розставатися із грішми, розуміє, що не в їх кількості заможність. Як саме розставатися і на що то питання смаку - можна бути "Януковичем" чи розсипати на "понти, стразіки і блискітки", а можна "Інгваром Кампрадом", наприклад, бути меценатом, фінансувати талановитих, культуру, мистецтво, науку...
Мова не про те - бідний в постійному пошуку грошей, скільки б мільйонів не мав. Гроші заради грошей - бідний. За найменшої можливості, хоч трішечки, але домалювати собі чи своїм - бідний.
Можливо це травма походження (коли з покоління в покоління виховувалися саме такі рефлекси) , можливо це травма становлення конкретної особистості. Типу "роблю, бо можу, я до цього йшов".
Кейс "довічна пенсія" - як явище довічні пенсіони для науковців чи митців, це потрібна річ. Їх може надавати держава, можуть надавати фонди, що опікуються наукою або культурою. Але коли ти Володар Гори по статусу і валютний мільйонер за статками, то забезпечення спокійної старості батькові держкоштом це... соромно якось. Це ті самі ментальні злидні.
В кожної людини різні потреби і запити до життя. Це нормально і правильно. Уявімо 3 тисячі доларів на місяць. Рік - 36 тис.дол. 10 років - 360 тис.дол. Чи посильні ці гроші "для батьків", коли ти успішний бізнесмен із офіційними статками нехай в 100-150 мільйонів дол.? Посильні. Для спроможних дітей, це було б "не питання" - а як же інакше? А коли ти маєш, але все одно виписуєш із суспільної чи державної скарбниці якісь крихти - сором.
І було б байдуже чи людина скоробагатько із психологією пролетаря, чи людина заможна й дає раду статкам, як вважає за доречне - їх право. Бути багатим не встид, прагнути заможного життя - норм. Докладай зусиль і хисту - будь багатшим.
Сором, коли суспільство психологічно поводить себе як спадкові злидні, скільки б не мали в кишені, і таких же висуває керувати собою.