Про галицьку мову, яку галичани вважають найкращою!
В нас на Галичині "не цілують в губи, а цьомають в бузю.
А любасок розлючені суперниці називають шльондрами або публічними дівками.
У відповідь принижені дружини чують від розлучниць :" А шляк би трафив цю мантелепу! ", або ромунду, оферму, лейбу.
У нас дружини прасують своїм благовірним сорочки, маринарки, камізельки, сподні , калісони желізком, а не праскою.
Зупу і драглі з когута варять в баняках. Столи застеляють обрусом, а канапи гарними капами. Ґаздині завішують вікна ладними фіранками.
Смажать пляцки з бульби на пательні, пуцують виходок, готують вечеру, а благовірних в ліжку накривають коциками.
Любаски, сидячи у зручних фотелях, мріють про слічних фацетів, бо нарвані, батяри, вар'яти і воґері не є добрі до забави.
І вже кожна виданиця мріє про той час, коли зможе си зробити фризуру, насмарувати писок, вбратися в білу сукню з відкритими раменами і вельон з пацьорками.
Аби не забути взути мешти на обцасах на дефіляду, та й мож піднімати келішки за здоровля своїх гостей.
Але може вийти й так, що зовсім скоро, лиґаючи сльози, виданиця розповість коліжанці за філіжанкою гербати в маленькій кнайпі, що вона в тяжи і страшенно боїться лишитися завидкою.
Такий от страшний трафунок буває в завидних кобіт. З того болю і за дзиґарем рука тягнеться.
(Про галицьку мову, яку галичани вважають найкращою!)