Пам`ятати і передавати. Спогади: Прикарпаття 1944 рік.
Пам`ятати і передавати
Колись, років з 20 тому, розговорилися з моїм старшим колегою по роботі. Це ще коли я працював у Сєверодонецьку. Він виявився родом з Прикарпаття, про що я ніколи б не подумав. Запитав його, як він опинився на Донбасі? Він коротко оповів. Історія цікава, із тих, які не розповідали в радянські часи.
У людей старшого віку, народжених в СРСР, у кожного в роду є що подібне. Подібне у тому, що такі сімейні історії не передавалися, їх замовчували, не передавали дітям. Бо берегли дітей. Адже практично у кожного в роду могли виявитися родичі із священників, дворян, репресованих, переселених... А в Радянському Союзі про таке не розповідали, як не розповідали те, що суперечило легендарній радянській історії, підривало основи її ідеології. Адже це могло зашкодити дітям, онукам.
Я кілька разів просив його записати свою сімейну історію. Подібні речі не слід забувати, наступні покоління мали б їх знати. Поки ще є живі представники старшого покоління, слід записувати їх розповіді, якщо хочемо знати правду.
І от уже зараз, коли я вже далеко від Донбасу, він погодився записати. Я лише трохи відредагував виклад, прибравши очевидні граматичні помилки. З його дозволу, викладу тут.
Спогади: Прикарпаття 1944
Наше село Селище знаходилося в Прикарпатті, у Галицькому районі Станіславської області. 12 липня 1950 року за зв'язки з ОУН-УПА усе село було виселено в Херсонську область. Нині Селища вже немає. Від села збереглося тільки кладовище, і то тому, що було у лісі.
Село Селище, у якому проживало півтисячі жителів, було оточено з усіх сторін могутнім лісом, тому його любили відвідувати бійці УПА. Мій батько Бризе Мар’ян Михайлович був війтом –головою волосної управи, зараз це відповідало б посаді голови сільради. Він підтримував постійний зв`язок з командирами УПА через членів роїв, які були мешканцями Селища. Його псевдо було – Лісовий.
При відступі у жовтні 1944 року німці зупинилися в нашому селі. А напередодні бійці УПА провели успішну операцію, убивши дев`ять німців; їх обмундирування, амуніцію і зброю принесли до нас і склали на горищі. Але при відступі німцям було не до обшуків. Вони забрали провідником німого дядю, якого ми більше не бачили. В сім’ї говорили, що його могли розстріляти після того, як він їх провів через ліс.
Після відступу німців увійшли війська НКВД, які почали виясняти, хто з жителів села співробітничав з німцями або допомагає бійцям УПА. Для швидкого виявлення тих, хто співчував упівцям або допомагав чинити опір енкаведешникам, проводилися облави. Це коли загін солдат НКВД проводили перевірку у дворах села. Іноді, після втрат серед солдат НКВД, облави проходили з особливою старанністю. Одна із таких облав прийшлась і на нашу сім’ю із п’яти душ: я був наймолодший – чотири роки, сестрі – вісім, брату –дванадцять, а мамі і батьку –відповідно 33 і 34.
При такій ретельній перевірці серед шкільних зошитів брата знайшли зошит із записами батька про бійців УПА з нашого села. Після цього вони взялися старанно обшукувати все в хаті, у дворі, хліву і в інших будівлях. Використовували досвід, набутий ще з часів революцій і Голодомору в центральній і східній Україні.
В наших краях крім криївок, викопаних в лісах і призначених для довгого перебування, в селах кожен рій обладнував криївку для переховування під час облав. Тут був запас стрілецької зброї, гранат і харчів. Як тільки енкаведисти, які постійно дислокувалися в райцентрі Галич, збиралися виїздити для проведення облав, якимсь чином це ставало відомим у селах. Якщо велика кількість солдат брала участь в облаві, то чоловіки йшли із села або ховалися в криївках; при невеликих облавах упівці намагалися знищувати енкаведистів.
Отримавши повідомлення про те, що виїхала велика група для проведення облави, батько з чотирма товаришами вирішили перечекати непрошених гостей в криївці. Солдати НКВД вже мали досвід проведення облав, і після виявлення записів у зошиті, особливо прискіпливо взялися за обшук. У хліву під передніми ногами корів виявили лаз у криївку. Відкривши ляду, вони почали кричати, щоб звідти вилазили по одному, піднявши руки, інакше — будуть кидати туди гранати. Батько казав матері, що живим енкаведистам здаватися не буде, щоб потім не терпіти муки в катівні НКВД. Він попрощався з товаришами, взяв гранату і як тільки піднявся з лазу до пояса та замахнувся, щоб жбурнути гранату, у ту ж мить був розстріляний автоматними чергами. Автоматники витягли тіло і поклали посеред двору.
Після цього з будинку в двір солдати вивели маму зі мною на руках і кричали, що потрібно її розстріляти. Через кілька років, коли мені було сім, мама розповідала, що я просив її відпустити, бо я можу втекти і мене не вб’ють. Мама продовжувала тримати мене на руках і вирішили, що чотирирічна дитина, лишившись одна, нікому не потрібна і пропаде, тому, якщо будуть убивати, то нехай разом. Вона повільно повернулася і почала йти з двору, чекаючи, що зараз прозвучить автоматна черга і все скінчиться. Але ніхто не наважився стріляти.
Четверо батькових товаришів були арештовані і відправлені в Галич. Там їм присудили 15 років, і відправили відбувати у Воркутинських таборах. Один з них після повернення розповів нам про останні хвилини батькового життя.
Після похорон батька мама з трьома дітьми боялася жити дома — боялася депортації на північ. Ми майже рік жили по родичах і знайомих. З часом вона втомилася мотатися з дітьми по чужих дворах, набридати людям. Мама вирішила, що пройшов майже рік і про нас забули. Але Радянська влада ніколи нічого не забувала і не прощала. Жінка у віці 34 років з трьома дітьми тринадцяти, дев’яти і п’яти років становила величезну небезпеку для Радянської влади, тому необхідно ізолювати сім’ю, відправивши на північ в Архангельську область.