Львів, який прокинувся в іншій державі
22 вересня 1939 року Львів прокинувся ще польським містом, а до полудня вже опинився під владою Червоної армії. За кілька днів змінилася не лише влада. Почався процес, який мав докорінно перетворити місто — його адміністрацію, освіту, пресу, культуру, економіку і, зрештою, саме повсякденне життя львів'ян.
Для одних нова влада спочатку могла виглядати як прихід «визволителів». Для інших — як зміна одного фронту на інший. Але дуже швидко стало зрозуміло: Червона армія прийшла до Львова не тимчасово. Вона принесла із собою новий політичний і соціальний лад.
Історія цієї осені — це історія міста, яке за лічені дні опинилося всередині великої геополітичної угоди, укладеної далеко від його вулиць.
Місто між двома арміями
Друга світова війна для Львова фактично почалася ще на початку вересня 1939 року.
1 вересня Німеччина напала на Польщу. А 17 вересня, відповідно до таємних домовленостей пакту Молотова—Ріббентропа, зі сходу на польську територію увійшла Червона армія. Радянське вторгнення стало частиною поділу польської держави між двома тоталітарними режимами.
До 20 вересня Львів опинився в зоні бойових дій та був оточений німецькими військами. Польський гарнізон намагався обороняти місто, але ситуація ставала дедалі безнадійнішою.
І тут сталося те, що сьогодні може здатися майже неймовірним: місто опинилося між двома арміями держав, які лише нещодавно домовилися про поділ території Польщі.
Переговори між польським командуванням і радянською стороною тривали кілька днів. Радянське командування вимагало капітуляції гарнізону. Польський генерал Владислав Лянґнер зрештою погодився на здачу міста, намагаючись домогтися гарантій для військових.
У ніч проти 22 вересня сторони підготували протокол. Вранці його підписали у Винниках. Польський гарнізон, чисельністю близько 15 тисяч військових, мав скласти зброю та залишити Львів. Для офіцерів передбачалися гарантії особистої свободи.
Але ці гарантії дуже скоро виявилися нічого не вартими.
22 вересня: Червона армія входить до Львова
До полудня радянські війська увійшли до міста.
Для львів'ян це був момент, який важко було усвідомити.
Ще вчора на вулицях діяла польська адміністрація, працювали польські установи, виходили польські та українські газети. А тепер містом рухалися радянські військові колони.
Нова влада почала діяти майже відразу.
Польських військових роззброювали. Частину рядових солдатів невдовзі відпустили. Однак значна частина офіцерів потрапила до радянської системи таборів і в'язниць. Серед них були військовослужбовці, поліціянти, представники державного апарату.
Багато польських офіцерів згодом опинилися у Старобільському таборі. У 1940 році вони стали жертвами Катинського злочину — масових розстрілів польських військовополонених та представників польської еліти.
Тобто те, що для частини львів'ян 22 вересня виглядало як зміна гарнізону, для багатьох польських військових стало початком дороги до смерті.
Львів опинився всередині великої угоди Сталіна і Гітлера
Особливо важливо розуміти: радянська окупація Львова не була випадковою військовою імпровізацією.
23 серпня 1939 року СРСР і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова—Ріббентропа. Таємний протокол до нього визначив сфери впливу двох держав у Східній Європі.
А 28 вересня, через шість днів після входу Червоної армії до Львова, у Москві було підписано Договір про дружбу і кордон між Німеччиною та СРСР.
Він визначив нову лінію розмежування територій колишньої Польщі між двома агресорами. Землі на схід від цієї лінії переходили під радянський контроль, західні території — під німецький.
Таким чином, Львів не просто «захопили».
Його долю заздалегідь визначили на картах, які лежали на столах у Москві та Берліні.
«Визволення», яке дуже швидко змінилося радянізацією
Радянська пропаганда називала прихід Червоної армії «визволенням Західної України».
26 жовтня 1939 року у Львові зібралися так звані Народні збори Західної України, які проголосили встановлення радянської влади та звернулися з проханням про включення краю до УРСР.
Але за красивими словами про «визволення» почалося стрімке перетворення всього міського життя.
Було ліквідовано або підпорядковано державі приватні підприємства, змінено систему управління, запроваджено радянські правила в освіті, культурі та адміністрації.
Вулиці отримували нові назви.
На будинках з'являлися портрети Сталіна та Леніна.
Зникали символи попередньої держави.
Почалася заміна місцевих чиновників і працівників установ кадрами, яких присилали зі східних областей УРСР та інших регіонів Радянського Союзу.
Українська мова — але радянська система
Однією з найскладніших особливостей перших місяців радянської влади було те, що для частини українців зміни спочатку могли мати привабливий вигляд.
Українська мова отримала значно ширше офіційне застосування. Її впроваджували в адміністрації, освіті, на вивісках.
Для українців, які протягом міжвоєнного періоду часто відчували себе другорядною національною групою в польській державі, це могло виглядати як довгоочікувана справедливість.
Але разом із мовною українізацією прийшла радянізація.
І це принципово важлива відмінність.
Радянська влада не створювала вільного українського національного життя. Вона перебудовувала його відповідно до комуністичної ідеології.
Саме тому нова система одночасно відкривала для частини української молоді можливості в освіті — і знищувала незалежні українські політичні та громадські структури.
Університет Франка замість університету Яна Казимира
Одним із символів цієї перебудови став Львівський університет.
Університет Яна Казимира був реорганізований відповідно до радянської системи вищої освіти. На початку 1940 року він отримав ім'я Івана Франка.
З'явилися кафедри марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, політичної економії, історії СРСР та інші дисципліни, покликані не лише навчати, а й формувати «правильний» радянський світогляд.
Водночас змінювався і національний склад студентства.
Якщо у грудні 1939 року поляки становили близько 78% студентів львівських вишів, то вже у 1940 році серед першокурсників університету та політехніки частка українців зросла приблизно до половини.
Для частини української молоді це справді означало відкриття дверей, які раніше були значно важчими для входження.
Але ці двері вели вже в радянську систему.
Зникнення газет і громадського життя
Зміни торкнулися не лише університетів.
У вересні 1939 року припинила виходити українська газета «Діло» — одне з найважливіших видань українського Львова.
Зникли польські газети.
Разом із ними зникала багатоголосість міста.
У січні 1940 року до саморозпуску змусили Наукове товариство імені Шевченка — одну з найважливіших українських наукових інституцій, яка протягом десятиліть відігравала величезну роль у розвитку української науки та культури.
Для Львова це було більше, ніж зміна назв установ.
Місто втрачало власне громадянське середовище.
Найбільше враження справляли не плакати, а люди
Проте перші враження львів'ян від радянської влади формували не тільки накази та декрети.
Їх формувала щоденна зустріч із новими людьми.
Львів 1939 року був великим європейським містом із розвиненою міською культурою, університетським середовищем, театрами, кав'ярнями, книгарнями, магазинами та багатонаціональним населенням.
Тому поява радянських військових і чиновників стала для багатьох культурним шоком.
Львів'яни звертали увагу на одяг, манери, мову, побут новоприбулих.
У спогадах того часу часто згадується враження від бідності та сірості одягу радянських військових і цивільних. Особливо дивувало те, що люди, які приїжджали зі східних регіонів, намагалися придбати у львівських магазинах одяг, взуття, тканини та інші товари, які в СРСР були дефіцитними.
І тут виник парадокс.
Ті, хто прийшов проголошувати перевагу радянського ладу, самі часто виявлялися враженими товарами та рівнем міського побуту Львова.
Для львів'ян це було промовистим контрастом.
Місто раптом побачило реальний, а не пропагандистський Радянський Союз.
Черги — перший урок нової економіки
Дуже швидко львів'яни почали знайомитися ще з одним явищем — дефіцитом.
Товари, які раніше можна було придбати без особливих проблем, ставали недоступними.
Водночас магазини приваблювали новоприбулих саме своїм асортиментом.
За свідченнями сучасників, радянські військові та цивільні часто скуповували одяг і тканини, які вважали дешевими за радянськими мірками.
Для мешканців Львова ця картина мала майже символічне значення.
Різниця між двома світами виявилася не в газетних статтях, а просто біля прилавка магазину.
А за магазинами вже стояла тюрма
Та найбільшою трагедією радянського періоду стали не економічні труднощі й не культурний шок.
Найстрашнішим був терор.
НКВС почало арешти практично відразу після встановлення радянської влади.
До категорії «неблагонадійних» потрапляли колишні польські державні службовці, військові, поліціянти, представники політичних організацій, підприємці, інтелігенція, а також українські націоналісти.
Удар припав і по Організації українських націоналістів.
З 1940 року арешти членів ОУН у Львові та регіоні стали особливо масштабними.
Тюрми стрімко переповнювалися. За радянськими документами, лише у львівських в'язницях станом на 10 червня 1941 року перебувало щонайменше 5145 ув'язнених, а в останні дні радянської влади їхня кількість була ще більшою.
А це означає, що за фасадом «нового життя» поступово створювалася величезна система політичних переслідувань.
Поїзди на схід
Ще одним інструментом радянської політики стали депортації.
У 1940–1941 роках тисячі львів'ян та мешканців Західної України були насильно вивезені з рідних місць.
Загалом упродовж двох років радянської окупації із Західної України було депортовано близько 300 тисяч людей; серед депортованих були поляки, євреї та українці. Причини переслідування визначалися не лише національністю, а й соціальним статусом та політичною «неблагонадійністю».
Для людей це означало просту річ: одного дня до квартири могли прийти озброєні люди й повідомити, що родина більше не має права залишатися вдома.
Потім були вагони.
Потім — дорога на схід.
А далі — Сибір, Казахстан або віддалені райони Радянського Союзу.
Червень 1941-го: остання ніч радянського Львова
22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз.
Для Львова це означало нову катастрофу.
Радянська влада почала поспішно залишати місто.
Але перед відступом НКВС здійснило злочин, який назавжди залишився одним із найстрашніших епізодів в історії Львова.
У львівських тюрмах перебували тисячі ув'язнених. Евакуювати їх радянські органи не встигали або не планували.
Тоді почалися масові розстріли.
У різних джерелах кількість убитих оцінюється по-різному; дослідження Меморіального музею Голокосту США наводить оцінку приблизно 2000–3000 політичних в'язнів, убитих перед відступом радянської влади. Інші історичні дослідження наводять вищі цифри.
Серед жертв були українці, поляки, євреї та представники інших груп.
Тіла залишали у камерах, дворах і на території тюрем.
Коли до Львова увійшли німецькі війська, місто побачило страшні наслідки радянського відступу.
Між двома тоталітаризмами
30 червня 1941 року останні радянські частини залишили Львів.
Радянська окупація тривала менше двох років.
Але за цей короткий час місто зазнало глибокої трансформації.
Зникла польська адміністрація.
Було зруйновано незалежне громадське життя.
Змінено систему освіти.
Перебудовано економіку.
Почалися арешти, депортації та розстріли.
Частина українців отримала нові можливості в освіті та державному апараті, але водночас український національний рух опинився під жорстким ударом.
А найголовніше — Львів опинився між двома тоталітарними режимами, кожен із яких приніс місту власну систему насильства.
Після радянської влади прийшла німецька окупація.
І вона також принесла терор, масові вбивства та Голокост.
Тому історію Львова 1939–1941 років неможливо звести до простої формули «польська влада — радянська влада — німецька влада».
Це була історія людей, які опинилися в епіцентрі зіткнення двох імперських проектів.
Львів, який уже не був колишнім
22 вересня 1939 року на львівських вулицях змінилася форма військових.
Але справжні зміни стали помітними трохи пізніше.
Коли зникли знайомі газети.
Коли на будинках з'явилися нові символи.
Коли університет отримав іншу структуру.
Коли знайомого чиновника замінив приїжджий.
Коли сусід раптом перестав виходити з квартири.
Коли вночі у двері постукали.
Коли на вокзалі з'явилися ешелони з людьми, яких везли далеко на схід.
Саме тоді львів'яни зрозуміли: змінилася не просто влада. Змінився сам світ, у якому вони жили.
22 вересня 1939 року стало початком першої радянської окупації Львова.
Вона тривала до червня 1941-го.
Але її наслідки залишилися в пам'яті міста на десятиліття.
І, можливо, найважливіший урок тієї історії полягає в тому, що окупація починається не лише тоді, коли на площі з'являються танки.
Вона починається тоді, коли чужа держава отримує право вирішувати, хто має право залишатися вдома, якою мовою говорити, що читати, чого навчатися — і кого можна забрати серед ночі.