Марко Безручко: українець, який допоміг урятувати Польщу
«Я воював за Україну, а не за Польщу!» — ці слова генерала Армії УНР Марка Безручка найкраще передають його характер. Він не шукав слави, не прагнув чужих нагород і не зрікався своєї мети навіть тоді, коли українська держава була розгромлена, а її армія опинилася в еміграції.
Але парадокс його долі полягає в іншому: у 1920 році, борючись за незалежність України, Безручко став одним із тих українських командирів, які фактично допомогли врятувати Польщу від більшовицького наступу.
Його ім'я особливо пов'язують з обороною Замостя — битвою, яка стала одним із епізодів переломного моменту польсько-більшовицької війни. Історія Безручка — це історія людини, яка опинилася на перехресті кількох воєн, імперій і держав, але до кінця залишилася українським офіцером.
Від Великого Токмака до фронтів Першої світової
Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року у Великому Токмаку Бердянського повіту Таврійської губернії — нині це місто Токмак у Запорізькій області.
Його життєвий шлях починався зовсім не як шлях професійного військового. Безручко здобув освіту в Переяславській учительській семінарії, а згодом вступив до Одеської піхотної юнкерської школи. Після цього навчався в Миколаївській військовій академії в Санкт-Петербурзі — одному з найпрестижніших військових навчальних закладів Російської імперії.
Однак закінчити додатковий курс академії йому не судилося.
У 1914 році почалася Перша світова війна, і Безручко вирушив на фронт.
Він служив у складі 106-го піхотного Уфимського полку, брав участь у бойових діях, був поранений і контужений. Згодом працював у штабі корпусу. Війна стала для нього не лише школою виживання, а й школою військового мистецтва.
За кілька років він пройшов шлях від поручика до капітана та був нагороджений низкою імперських орденів, зокрема орденом Святого Володимира IV ступеня з мечами й бантом та орденом Святої Анни IV ступеня з написом «За хоробрість».
Але імперія, якій він служив, невдовзі почала розпадатися.
1917 рік: імперія зникає, Україна постає
Революція 1917 року докорінно змінила життя мільйонів людей. Російська імперія розпадалася, а на її уламках виникали нові держави й політичні проєкти.
Для Безручка цей момент став визначальним.
У 1918 році він вступив до українського війська. Його професійна штабна підготовка виявилася надзвичайно потрібною молодій українській армії, яка фактично створювалася в умовах безперервної війни.
Безручко служив у Генеральному штабі Армії Української Народної Республіки, а в квітні 1919 року став начальником штабу корпусу Січових стрільців.
Командував цим формуванням Євген Коновалець — людина, яка пізніше стане засновником Української військової організації, а згодом — першим головою Організації українських націоналістів.
Січові стрільці були одним із найорганізованіших українських військових формувань того часу. Для Безручка це був шанс застосувати досвід, здобутий у царській армії, вже на користь української державності.
І він скористався ним сповна.
1920 рік: союз, якого вимагала війна
На початку 1920 року становище України було катастрофічним. Армія УНР відступала, більшовицькі війська контролювали значну частину української території.
Водночас Польща опинилася перед загрозою масштабного наступу Червоної армії.
Саме тоді між Українською Народною Республікою та Польщею було укладено союз, відомий як Варшавський договір. 21 квітня 1920 року Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський домовилися про спільну боротьбу проти більшовицької Росії.
Цей союз був суперечливим і болючим для обох сторін. Польща визнавала УНР і владу Петлюри, але українська сторона змушена була погодитися з польським контролем над частиною західноукраїнських земель. Для багатьох українців це було надзвичайно важким компромісом.
Проте Петлюра та його союзники розуміли головне: без зовнішньої військової підтримки шансів відновити українську державність ставало дедалі менше.
У цій ситуації особливого значення набула 6-та стрілецька дивізія Армії УНР, командування якою доручили Марку Безручку.
Дивізія формувалася в польському Ланьцуті, а потім була переведена до Берестя. Польська сторона взяла на себе її постачання.
Це був не просто військовий підрозділ. Для українців це була одна з небагатьох можливостей продовжити боротьбу за власну державу.
Київ: тріумф, який тривав недовго
Навесні 1920 року польсько-українські сили розпочали наступ на схід.
7 травня 1920 року польські війська увійшли до Києва. Українські частини брали участь у наступальній операції, яка мала не лише військову, а й політичну мету — відновити українську державність.
Київ було звільнено від більшовиків.
Але перемога виявилася короткою.
Червона армія перейшла в масштабний контрнаступ. Польські та українські війська почали відступати на захід. 12 червня більшовики знову зайняли Київ.
Для українців це було особливо драматично: столиця УНР знову опинилася в руках більшовиків.
Однак відступ не означав капітуляції.
І тут почалася одна з найважливіших сторінок військової кар'єри Безручка.
Рудня: бій, який урятував відступ
23 червня 1920 року біля села Рудня дивізія Безручка вступила в бій із частинами Червоної армії.
Українські війська завдали противнику серйозної поразки. За спогадами учасників бою, більшовики залишали на полі бою зброю, кулемети, гармати й боєприпаси.
Ця перемога мала значення, яке виходило далеко за межі одного бою.
Українські частини прикрили відступ польських союзників, дозволивши їм організовано відійти до укріплених позицій за річкою Уборть.
Протягом наступних двох тижнів дивізія Безручка продовжувала чинити опір наступу Червоної армії.
Українські солдати билися в ситуації, коли їхня власна держава фактично втрачала територію, а ворог мав величезні ресурси.
Попереду, однак, чекала битва, яка зробить ім'я Безручка відомим далеко за межами України.
Замостя: дві доби, які змінили історію
Кінець серпня 1920 року.
Польща переживала один із найнебезпечніших моментів своєї новітньої історії.
Ще зовсім недавно здавалося, що Червона армія може дійти до Варшави. Проте після Варшавської битви, яку поляки назвали «Дивом над Віслою», ситуація почала кардинально змінюватися.
Більшовицькі війська відступали, але 1-ша кінна армія Семена Будьонного залишалася грізною силою.
Її частини рушили в напрямку Замостя.
Місто мало стратегічне значення. Оволодіння ним дозволило б більшовикам створити загрозу польським комунікаціям і допомогло б військам, що відступали після поразки під Варшавою, перегрупуватися.
На шляху кінноти опинився гарнізон Замостя.
Його оборону очолив полковник Марко Безручко.
І тут виникла історична іронія.
Через 272 роки — союзники по різні боки барикад
У 1648 році, під час повстання Богдана Хмельницького, козацькі війська разом із кримськотатарськими союзниками дійшли до Замостя й облягали місто.
Тоді українські козаки стояли перед польськими укріпленнями як вороги.
Через 272 роки ситуація змінилася майже дзеркально.
Тепер українські та польські солдати разом обороняли Замостя від Червоної армії.
Історія іноді робить неймовірні повороти.
3 400 проти 13 000
Сили оборонців були невеликими — близько 3,4 тисячі бійців, приблизно 12 гармат і 40 кулеметів.
Їм протистояло близько 13 тисяч червоноармійців, підтриманих приблизно 72 гарматами та майже 400 кулеметами.
Перевага була колосальною.
За живою силою — майже чотириразова.
За артилерією — приблизно шестикратна.
За кулеметами — близько десятикратна.
На перший погляд, Замостя було приречене.
Але цифри не враховують того, що називають військовою майстерністю.
І саме тут проявився талант Безручка.
Він не намагався перемогти Будьонного у відкритому полі — це було б самогубством. Натомість оборона спиралася на укріплення, маневр, організовану взаємодію підрозділів та нічні вилазки, які не давали противнику спокою.
Захисники не просто сиділи за мурами.
Вони билися активно.
Атака — контратака. Нічна вилазка — повернення до оборонних позицій. Артилерійський вогонь — знову штурм.
Так минали години.
Потім доба.
Потім друга.
Будьонний відступає
31 серпня стало зрозуміло, що Замостя не вдасться швидко захопити.
А це було критично важливо.
Після поразки більшовицьких військ під Варшавою та подальшого наступу польської армії становище кінноти Будьонного ставало дедалі небезпечнішим.
Польські сили наближалися з різних напрямків.
Перед 1-ю кінною армією постала загроза оточення.
І Будьонний почав відступати.
Замостя вистояло.
Його оборонці втратили близько 250 убитими та пораненими, але виконали головне завдання — не дозволили червоній кінноті прорватися далі.
Саме тому оборона Замостя стала важливим епізодом польсько-більшовицької війни.
А українські воїни під командуванням Безручка відіграли в ній помітну роль.
«Українець, який урятував Польщу»
У польській історичній пам'яті Безручко згодом став символом українсько-польського військового братерства.
Існує поширена формула: «Марко Безручко врятував Польщу».
Вона дещо спрощує історичну картину, адже перемога Польщі у війні була результатом величезної кількості чинників — від польської мобілізації та розвідки до військового командування Пілсудського, контрнаступу під Варшавою та дій багатьох польських і союзних частин.
Але роль Безручка справді була важливою.
Оборона Замостя не була ізольованою пригодою. Вона відбулася в критичний момент, коли більшовицька кіннота могла вплинути на подальший перебіг кампанії.
І тому український генерал, який боровся насамперед за незалежність України, опинився серед тих, хто допоміг Польщі вистояти у 1920 році.
Генерал, який відмовився від польської нагороди
Після боїв Марко Безручко став одним із найвідоміших українських командирів.
5 жовтня 1920 року його разом із Всеволодом Змієнком підвищили до звання генерал-хорунжого Армії УНР.
Але війна для української армії закінчувалася трагічно.
Наприкінці 1920 року українські війська зазнали тяжких втрат, відступили за Збруч і були інтерновані на території Польщі.
Українська революція зазнала поразки.
Проте Безручко не припинив боротьби.
У 1921 році він виконував обов'язки військового міністра УНР в умовах інтернування, а пізніше працював у польському військовому картографічному інституті.
У Варшаві він продовжував підтримувати українське політичне та військове середовище, очолював Українське воєнно-історичне товариство, займався дослідженням визвольних змагань і писав спогади.
Серед його праць — «Від Проскурова до Чорториї» та «Січові Стрільці в боротьбі за державність».
І навіть коли українська армія перестала існувати як регулярна військова сила, Безручко залишався її генералом — не лише за званням, а й за переконаннями.
Нагорода, від якої він відмовився
У 1938 році польський уряд вирішив нагородити Марка Безручка найвищим військовим орденом Польщі — Virtuti Militari.
Для польського офіцера це була б надзвичайно висока честь.
Але Безручко відмовився.
Йому приписують слова:
«Я воював за Україну, а не за Польщу!»
У цій фразі — весь Безручко.
Він міг бути союзником Польщі.
Міг разом із польськими військовими воювати проти більшовиків.
Міг захищати польське місто.
Але він не переставав бути українцем.
Його боротьба не була боротьбою за чужу державу. Він вважав Польщу союзником у конкретній війні, тому що бачив у більшовицькій Росії спільну загрозу і можливість для України зберегти шанс на незалежність.
Саме тому ця історія сьогодні має особливе значення.
Останні роки
Марко Безручко залишився у Варшаві.
Він пережив поразку української державності, еміграцію, смерть багатьох своїх бойових товаришів і нову світову війну.
10 лютого 1944 року, коли Варшава перебувала під нацистською окупацією, генерал помер.
Йому було 60 років.
Поховали Марка Безручка на православному цвинтарі на Волі у Варшаві.
Його держава, за яку він боровся, на той момент не існувала.
Але пам'ять про нього пережила і Радянський Союз, і нацистську окупацію, і десятиліття замовчування української військової історії.
Людина, яка залишилася собою
Про Безручка згадували як про надзвичайно скромну людину.
Січовий стрілець Дмитро Герчанівський описував його як чудового психолога й тактика — людину без пихи, яка однаково уважно ставилася до старшин і простих стрільців.
Побратими називали його «старий» — і в цьому слові, за спогадами сучасників, були любов, повага та пошана.
Можливо, саме ця риса й пояснює його військовий талант.
Безручко не був романтичним героєм, який шукав красивої смерті.
Він був професійним штабним офіцером.
Він умів рахувати сили, бачити слабкі місця противника, організовувати оборону і, головне, — зберігати людей там, де інші могли кинути їх у безнадійну атаку.
Його сила була не в гучних словах.
А в холодному розрахунку, дисципліні й відповідальності за тих, ким він командував.
Пам'ять, яка повернулася
За радянських часів ім'я Марка Безручка не могло посісти належного місця в українській історії. Радянська історіографія розглядала Армію УНР як ворога, а союз українців із Польщею — крізь призму класової та імперської пропаганди.
Після відновлення незалежності України ситуація змінилася.
Ім'ям Марка Безручка були названі вулиці в Києві, Вінниці та Рівному. Пам'ять про нього зберігають і в Польщі.
Це символічно.
Адже історія Безручка — не лише про одну людину і навіть не лише про одну битву.
Вона про те, наскільки складною була українська боротьба за незалежність.
Українські воїни могли одночасно воювати за Україну і разом із союзниками захищати інші народи від спільної загрози. Вони могли відступати, програвати окремі битви, втрачати території — але не втрачати переконання, заради чого воюють.
Марко Безручко став одним із найяскравіших прикладів цього покоління.
Епілог
У 1920 році польський солдат і український стрілець стояли пліч-о-пліч біля стін Замостя.
Ще кілька століть тому їхні предки могли бачити одне в одному ворогів.
Тепер вони разом стримували армію, яка несла із собою більшовицьку революцію на захід.
Для Польщі оборона Замостя стала одним із епізодів перемоги у війні з більшовиками.
Для України — ще одним боєм армії держави, яка боролася за своє існування і зрештою програла.
А для Марка Безручка це був момент, коли його військовий талант змінив перебіг подій далеко за межами української землі.
Він воював за Україну.
Але, захищаючи українську незалежність, допоміг урятувати й Польщу.
Саме в цьому — головний парадокс і водночас велич його історії.