Так був Рюрик чи ні? Історія, яка значно складніша за суперечку «нормани чи слов`яни»
Мода на «скасування Рюрика» останніми роками набирає обертів. У соцмережах можна зустріти категоричні твердження: Рюрика нібито вигадали пізні літописці, а саму династію Рюриковичів — значно пізніше, уже в Московії.
Але тут виникає парадокс.
Якщо заперечувати Рюрика, але водночас визнавати існування династії київських князів і скандинавське походження ранньої княжої верхівки, то постає просте питання: що саме ми намагаємося довести?
Адже суперечка про Рюрика — це не лише суперечка про одну людину. Це питання про те, як формувалася рання Русь, звідки походили її князівські роди, ким були варяги та якими були зв’язки Києва зі світом Балтики.
Що насправді розповідає літопис?
Найдавніше руське літописне оповідання, відоме нам як «Повість минулих літ», записане значно пізніше за події, які описує. Тому історики цілком обґрунтовано ставляться до його розповіді про IX століття критично.
Літописна традиція розповідає, що після вигнання варягів між слов’янськими та фінськими племенами почалися конфлікти, і вони нібито «пішли за море», щоб запросити князя, який міг би ними правити.
У літописі названі троє братів: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик, за цією версією, осів у Ладозі, а після смерті братів зосередив владу у своїх руках.
Згодом літопис пов’язує з ним Олега, який захопив Київ і проголосив його центром своєї держави.
А вже після Олега на політичну сцену виходить Ігор.
Саме тут і виникає головна проблема.
Ми не маємо сучасного Рюрику документа, який дозволив би сказати: «Ось він, князь Рюрик, жив у такому-то році, ось його печатка, ось його грамота».
Але відсутність такого документа ще не є доказом того, що людини не існувало.
Для IX століття взагалі характерна величезна кількість лакун у джерелах.
Ігор — реальна історична постать
На відміну від Рюрика, князь Ігор значно краще вписується в систему джерел.
Він згадується не лише в руській літописній традиції, а й у візантійських джерелах. Особливо важливим є трактат імператора Костянтина VII Багрянородного «Про управління імперією», створений у X столітті.
Костянтин описує походи русів, їхні торгові маршрути та знамениту систему полюддя — збору данини з підлеглих територій.
Ігор, якого в руській традиції називають сином Рюрика, загинув приблизно 945 року під час конфлікту з древлянами.
Тобто Ігор — історично засвідчений князь.
А от питання про його батька набагато складніше.
І саме тут починається справжня історична дискусія.
Чи означає це, що Рюрика «вигадали»?
Не зовсім.
Коректніше сказати: історики не можуть із абсолютною впевненістю встановити біографію Рюрика і довести всі деталі літописної розповіді про нього.
Це принципово різні твердження.
«Ми не можемо довести існування людини за сучасними їй документами» — не те саме, що «цієї людини точно не існувало».
Історична наука працює не за принципом «є документ — значить усе правда, немає документа — значить усе вигадка». Вона зіставляє різні джерела: літописи, археологію, іноземні хроніки, топоніміку, нумізматику, мовні дані.
Саме тому навколо Рюрика досі точаться суперечки.
Але є одна цікава деталь — ім’я
Якщо Рюрик був лише пізньою вигадкою, виникає інше питання: чому це ім’я з’являється у наступних поколіннях київської князівської династії?
І тут історія стає особливо цікавою.
У XII столітті ми зустрічаємо князя Рюрика Ростиславича, онука Мстислава Великого. Він був одним із найвпливовіших князів свого часу, багаторазово посідав київський престол.
Але був іще один Рюрик Ростиславич — князь із галицької гілки династії, який у 1084 році разом із братами Володарем і Васильком отримав князівства в Прикарпатті.
Саме ця династична лінія відіграла важливу роль у формуванні майбутнього Галицького князівства.
У 1141 році Володимирко Володарович об’єднав свої володіння, а центром держави став Галич.
Отже, ім’я Рюрик не зникло разом із літописним князем IX століття.
Воно продовжувало жити всередині самої князівської родини.
І це справді цікаве історичне питання: якщо першого Рюрика ніколи не було, чому його ім’я стало частиною княжої традиції?
Звичайно, саме по собі повторення імені не доводить біографію першого Рюрика. Імена могли запозичуватися, ставати престижними або відтворюватися за сімейною традицією.
Але воно показує інше: пам’ять про Рюрика була достатньо міцною, щоб ім’я продовжувало використовуватися князями через покоління.
Рюрик — скандинав чи слов’янин?
Ось тут починається найгарячіша частина дискусії.
Ім’я Рюрик зазвичай пов’язують зі скандинавським Hrœrekr / Rørik, відомим у різних формах у германському світі.
Але на цьому історія не закінчується.
На південному узбережжі Балтійського моря існували потужні слов’янські політичні об’єднання — ободрити, лютичі та інші західнослов’янські племена.
Їхній світ простягався територіями сучасної північної Німеччини та Польщі.
Існувало навіть місто Рерік — Reric, відоме за франкськими джерелами початку IX століття. Його зазвичай пов’язують із територією слов’янського південного узбережжя Балтики.
Саме звідси походять численні гіпотези про можливий зв’язок Рюрика із західними слов’янами.
Але тут важливо не зробити іншу крайність.
Наявність слов’янського Реріка не доводить автоматично, що літописний Рюрик був ободритом.
Так само як скандинавська форма імені не доводить автоматично, що конкретний Рюрик був шведом чи норвежцем.
Історична проблема набагато складніша.
А ким були варяги?
Ще складніше питання — ким були варяги.
У «Повісті минулих літ» перелічуються різні народи, пов’язані з північними землями: свеї, урмани, англи, готи та інші.
Тому ототожнювати всіх варягів винятково зі шведами або винятково з норвежцями — надто спрощено.
У ранньосередньовічній Балтиці існувала величезна зона контактів.
Торгівля, військові походи, найманство, шлюби та переселення постійно переміщували людей між Скандинавією, Фінською затокою, Балтійським морем, слов’янськими землями та Руссю.
Саме тому серед варягів могли бути представники різного походження.
Це був не сучасний паспортний світ, де людина раз і назавжди належала до конкретної нації.
Русь виникла на перехресті цивілізацій
І це, мабуть, найважливіше.
Ранньосередньовічна Русь не була ізольованою «скандинавською колонією».
Але й уявляти її державу як абсолютно однорідний слов’янський світ також неправильно.
Київ перебував у зоні перетину кількох культур.
Тут зустрічалися слов’яни, скандинави, фіно-угорські народи, степові кочовики, візантійці та інші групи.
Дніпро був великою торговою артерією, яка з’єднувала Балтійський регіон із Чорним морем.
Звідси й знаменитий шлях «із варягів у греки».
Тому питання «Рюрик був скандинавом чи слов’янином?» може бути навіть неправильно поставленим.
Можливо, реальність IX століття була значно цікавішою за сучасні категорії.
А що з Катериною II?
Тут варто відділити історичний факт від популярного міфу.
Катерина II справді активно цікавилася історією Російської імперії та використовувала історію як інструмент державної політики.
У XVIII столітті імперська історіографія формувала власну картину минулого, зокрема наголошувала на спадкоємності від Київської Русі.
Але твердження, що саме Катерина II «вигадала Рюрика» або наказала вивести князів виключно від скандинавів, — історично некоректне.
Дискусія про норманське походження Русі почалася задовго до Катерини II.
Так звана норманська теорія сформувалася ще у XVIII столітті в працях німецьких учених, які працювали в Російській академії наук, передусім Герарда Фрідріха Міллера, Готліба Зігфріда Байєра та Августа Людвіга Шльоцера.
Їхні погляди викликали гостру полеміку ще за життя.
Отже, приписувати Катерині II одноосібне створення всієї концепції — означає спрощувати історію.
Чи був Рюрик?
Найчесніша відповідь історика звучатиме приблизно так:
ми не можемо сьогодні довести біографію Рюрика з тією самою впевненістю, з якою можемо говорити про Ігоря, Олега чи Святослава.
Але й твердження «Рюрика точно не існувало» не має достатніх підстав.
Є літописна традиція.
Є рання династична пам’ять.
Є повторення імені.
Є складний балтійський контекст.
Є скандинавські і західнослов’янські паралелі.
Є археологічні свідчення масштабних контактів між Балтикою та Руссю.
І є головне — держава, яка виникла на цьому перехресті.
Тому правильніше не «скасовувати» Рюрика, а ставити до нього ті питання, які ставить сучасна історична наука.
Ким був цей Рюрик?
Чи тотожний він Роріку Ютландському, як припускають деякі дослідники?
Чи мав він зв’язки із західними слов’янами?
Яку роль відіграли скандинави у формуванні ранньої Русі?
І чому київська князівська традиція зберегла пам’ять про ім’я Рюрик?
На ці питання немає однієї остаточної відповіді.
І саме тому вони цікаві.
Бо історія Русі — це не історія «чистих» народів, які жили кожен у своєму окремому світі.
Це історія контактів.
Балтика зустрічалася з Дніпром.
Скандинавський світ — зі слов’янським.
Північ — із Візантією.
А Київ став одним із головних центрів цього величезного простору.
Тож, можливо, найцікавіше питання звучить не «був Рюрик чи не був?».
А чому нам так хочеться, щоб відповідь була простою?
Адже минуле майже ніколи не буває простим.
І чим уважніше ми дивимося на нього, тим виразніше бачимо: історія Київської Русі значно глибша, складніша й цікавіша, ніж будь-яка готова схема — чи то про «виключно скандинавську», чи то про «виключно слов’янську» Русь.