Де президент України побачив Русь у «рускіх»?
Є слова, які під час війни стають не просто словами. Вони формують образ ворога, визначають межі «свого» і «чужого» та, зрештою, впливають на те, як майбутні покоління сприйматимуть власну історію.
Саме тому варто звернути увагу на термінологію, якою користується Президент України Володимир Зеленський.
Президент неодноразово називав громадян держави-агресора словом «рускіє». Це не випадкова одноразова обмовка: таке формулювання вже зафіксоване й на офіційному сайті Президента. Наприклад, 2 квітня 2025 року в заяві Володимира Зеленського прямо наведено: «рускіє» не мають права ставити Україні умови. Подібна лексика трапляється і в інших офіційних матеріалах.
І тут виникає питання не стільки мовне, скільки історичне:
чому саме «рускіє»?
Чому не «росіяни»?
Чому не «громадяни Росії»?
Чому не «російські окупанти»?
Звісно, у живій мові під час війни люди використовують різні емоційні назви ворога. Але коли певний термін систематично використовує глава держави, він перестає бути лише побутовою лексикою. Він стає частиною публічної політичної мови.
І тут починається найцікавіше.
Русь — це не Росія
Русь і Росія — історично пов'язані назви, але це не тотожні поняття.
Київ був центром політичного та культурного утворення, яке в джерелах називалося Руссю. Історична спадщина Русі охоплює значну частину земель сучасної України, а її політична, церковна, правова та культурна традиція протягом століть розвивалася саме на українських землях.
Згодом спадщину Русі почали осмислювати й привласнювати різні політичні центри. Московська держава сформувалася значно пізніше, а назва «Росія» поступово закріплювалася за нею впродовж ранньомодерного періоду. Академічні історичні праці прямо фіксують, що термін «Росія» щодо Московської держави почав уживатися в джерелах із XV століття, а остаточно утвердився в офіційному вжитку пізніше.
Саме тому ототожнення Русі з Росією є не нейтральною історичною формулою, а питанням історіографії, політики пам'яті та боротьби за спадщину.
І саме тут слово «рускіє» викликає закономірні запитання.
«Руський» і «російський» — не одне й те саме
В українській історичній традиції слово «руський» століттями використовувалося для позначення того, що було пов'язане з Руссю.
Руські землі.
Руське право.
Руська шляхта.
Руські воєводства.
Королівство Руське.
Руська церковна та культурна традиція.
Це не тотожне сучасному прикметнику «російський», який стосується Росії як держави та її сучасного народу.
Український мовний і історичний простір зберіг цю відмінність у численних назвах та історичних поняттях. Інститут української мови НАН України, наприклад, окремо досліджує поняття «руськоукраїнська» / «українськоруська» мова для позначення мовної системи південноруського ареалу княжої доби.
Тому проблема полягає не просто в тому, що «рускіє» — слово з російської мови. Проблема глибша.
Воно фонетично й історично перегукується з «руськими», хоча в сучасній російській мові означає зовсім інше — росіян.
І саме ця двозначність особливо небажана тоді, коли Росія веде війну проти України, використовуючи власну версію історії Русі як один із елементів імперської ідеології.
Москва давно претендує на спадщину Русі
Російська історична традиція протягом століть вибудовувала концепцію, за якою Московська держава, а згодом Російська імперія та сучасна Росія є прямим і природним продовженням Київської Русі.
Саме звідси походять сучасні російські претензії на князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, хрещення Русі та інші елементи київської спадщини.
Але історія значно складніша за формулу «Русь = Росія».
У науковій літературі давно існує проблема перекладу та розмежування понять Русь, Московія, Росія, Ruthenia тощо. Навіть дослідники історичної картографії наголошують, що автоматично ототожнювати всі давні вживання слова «Русія» з сучасною Росією некоректно й необхідно враховувати конкретний історичний контекст.
Тобто питання не в тому, щоб вигадати нову історію.
Питання в тому, щоб не дозволяти сучасній Росії заднім числом монополізувати історію Русі.
Навіщо Україні допомагати цій підміні?
Саме тут і виникає головне запитання до української державної комунікації.
Якщо Москва десятиліттями переконує світ, що вона є головною спадкоємицею Русі, то чи варто українському президенту називати росіян словом, яке безпосередньо містить корінь «рус-»?
Навіть якщо Президент вкладає у «рускіє» виключно сучасне розмовне значення «росіяни», проблема залишається.
Бо політична комунікація має враховувати не лише намір того, хто говорить, а й історичні асоціації слова.
Особливо коли йдеться про главу держави.
Особливо під час війни.
Особливо тоді, коли противник веде війну не лише за території, а й за право визначати історію.
Це не питання «політкоректності»
Хтось може заперечити: яка різниця, як називати окупанта?
Після всього, що Росія зробила в Україні, невже важливе одне слово?
Так.
Тому що війна точиться не тільки за квадратні кілометри.
Вона точиться за пам'ять.
За назви.
За символи.
За право називати свою історію своїми словами.
Російська імперська традиція століттями намагалася представити Україну не як окремий історичний і культурний суб'єкт, а як частину «общерусского» простору.
Сьогодні Росія продовжує використовувати історію як інструмент політичної легітимації агресії.
Тому українська держава мала б бути особливо уважною до термінології.
Не тому, що потрібно «жаліти» росіян.
А тому, що не можна віддавати Росії навіть мовну монополію на спадщину Русі.
Що мав би робити Київ?
Україні давно потрібна послідовна державна політика щодо історичної термінології.
Не ситуативні заяви.
Не окремі пости істориків.
Не реакції на чергову російську пропагандистську кампанію.
А системна робота.
Україна має чітко пояснювати міжнародній аудиторії різницю між Русьсю, Руссю українських земель, Московією та Росією — із урахуванням того, що історичні поняття змінювали значення в різні періоди.
Це має бути частиною дипломатії, освіти, культурної політики та міжнародної комунікації.
Бо якщо Україна сама не пояснюватиме світові власну історію, це робитиме Москва.
І Москва робить це вже не одне століття.
А де тут Президент?
Саме тому питання до Володимира Зеленського — цілком конкретне.
Якщо він називає росіян «рускіє», то що саме він має на увазі?
Сучасних росіян?
Російськомовних громадян Росії?
Громадян Російської Федерації?
Чи просто використовує російське слово як емоційний аналог «росіян»?
Якщо йдеться саме про сучасних росіян, то чому глава Української держави не використовує український нормативний відповідник — «росіяни»?
І ще важливіше:
чи усвідомлюють спічрайтери, радники та представники гуманітарного блоку Офісу Президента історичне навантаження цієї лексики?
Бо від державного лідера цілком справедливо очікувати більшої точності, ніж від випадкового коментатора в соцмережах.
І ще одна важлива поправка
Водночас не варто перетворювати цю дискусію на спрощену тезу, ніби слово «рускіє» саме по собі автоматично «передає Росії Русь».
Це було б перебільшенням.
У сучасній російській мові русский — це нормативний прикметник до слова Россия, а «рускіє» в українському тексті є передусім передачею російської форми.
Проблема не в магії одного слова.
Проблема — у контексті.
Коли Росія систематично використовує спадщину Русі для обґрунтування власної історичної винятковості, українська державна мова повинна бути максимально точною.
Саме тому замість «рускіє» набагато ясніше сказати:
росіяни; громадяни Росії; російські військові; російські окупанти.
Так зникає двозначність.
Історія — це теж фронт
Україна виграє не лише тоді, коли звільняє території.
Вона виграє тоді, коли світ перестає сприймати російську версію історії як єдину можливу.
Коли Київ асоціюється з українською історією Русі, а не автоматично з історією сучасної Росії.
Коли назви «Русь» і «Росія» перестають сприйматися як прості синоніми.
Коли українська дипломатія, наука, освіта та державна комунікація говорять про власну спадщину послідовно й професійно.
І саме тому варто ставити незручні питання навіть власній владі.
Не для того, щоб послабити Україну.
Навпаки — щоб зробити її позицію сильнішою.
Русь — не синонім сучасної Росії.
Руський — не те саме, що російський.
А українська історична спадщина не повинна ставати додатком до чужого імперського наративу.
Тож питання залишається простим:
ДЕ ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ПОБАЧИВ РУСЬ У «РУСКІХ»?
І якщо це лише емоційна форма слова «росіяни» — можливо, настав час просто користуватися українським словом.
Бо під час війни кожне слово має значення.
А коли йдеться про історію — іноді воно має значення на століття.