Repostus

Ешелони після голоду: як радянська влада змінювала населення України

Є історичні події, які важко зрозуміти, якщо дивитися на них лише через статистику. Але іноді саме статистика розповідає історію найвиразніше.

У жовтні 1933 року, коли українське село переживало катастрофу Голодомору, радянське керівництво ухвалило рішення про масштабне переселення колгоспників з Росії та Білорусі в Україну.

Це не міф і не пізніша політична вигадка. Існують урядові постанови, документи ОГПУ та зведення переселенського комітету, які дозволяють буквально простежити рух цих ешелонів.

Але тут важливо відразу зробити одне уточнення: твердження, що «весь Донбас заселили росіянами», є спрощенням. Донбас і до 1933 року був багатонаціональним та індустріальним регіоном, а переселенці походили не лише з Росії, а й із Білорусі. Водночас масштаб організованого переселення справді був значним і став одним із факторів зміни демографічної картини України.

Після смерті — нові мешканці

22 жовтня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило рішення про переселення на Україну 21 тисячі колгоспних господарств. Через три дні РНК СРСР офіційно оформила це рішення.

Тобто йшлося не про стихійну міграцію окремих людей. Радянська держава організовувала переселення адміністративно — із визначенням регіонів походження, місць поселення, кількості господарств і навіть порядку формування ешелонів.

До цієї роботи залучили представників ЦК, радянських чиновників, військових та працівників ОГПУ. Для організації ешелонів було виділено 23 відповідальних працівники дорожніх і районних відділів ОГПУ. У документах прямо зазначалося, що вагони мали формуватися не тільки для людей, а й для перевезення майна та худоби.

Це були не просто пасажири

Особливо промовисті цифри з підсумкового зведення.

Станом на 28 грудня 1933 року в Україну було відправлено 329 ешелонів. У них перебували 21 856 господарств і 117 149 членів сімей.

Разом із переселенцями прямували:

14 879 коней, 21 898 корів і 38 705 голів іншої худоби.

План переселення був виконаний навіть із перевищенням — на 104,7%.

Ця картина руйнує уявлення про те, що йшлося про кілька випадкових потягів із робітниками. Переселяли цілі господарства — людей із дітьми, старшими членами родин, худобою та майном.

Іншими словами, держава переміщувала не просто робочу силу. Вона переміщувала сільське населення разом із його господарською інфраструктурою.

І саме тут починається найстрашніша частина історії

Переселення відбувалося після катастрофи 1932–1933 років.

Голодомор знищив величезну кількість людей в українському селі. Причинами голоду були не природні обставини, а політика радянської влади: примусова колективізація, хлібозаготівлі, конфіскація продовольства, репресії та обмеження можливості селян залишати охоплені голодом райони. Українські архівні матеріали містять численні документи про масштаби цієї трагедії.

А потім у частину спорожнілих сіл почали прибувати нові мешканці.

У документах ОГПУ бачимо навіть деталі цього процесу. Станом на 25 листопада 1933 року з різних регіонів уже було відправлено 124 ешелони — понад 40 тисяч людей, понад 5300 коней, понад 7400 корів і понад 12 800 голів дрібної худоби.

Це був буквально рух населення залізницею — у момент, коли інша частина українського селянства переживала смерть і спустошення.

Донбас: земля, яка швидко змінювалася

Донбас мав особливу історію.

Ще до революції сюди масово приїздили люди з різних частин Російської імперії — передусім через стрімкий розвиток вуглевидобування, металургії та промисловості. Тому твердження, що до 1933 року Донбас був однорідним українським регіоном, також було б історично неправильним.

Проте 1930-ті стали новим етапом демографічних змін.

За даними дослідження, оприлюдненого Національною академією наук України, у 1926–1939 роках населення Донбасу майже подвоїлося — до приблизно 4,9 мільйона осіб. При цьому спорожнілі внаслідок голоду українські села заселялися переважно росіянами, білорусами, євреями та німцями.

Тобто після демографічної катастрофи відбувалося не просто природне відновлення населення.

Відбувалася організована міграція.

І це принципово важливо.

Чи можна називати це «заміною населення»?

Тут історія вимагає точності.

Не кожна людина, яка приїхала з Росії, була росіянином за етнічним походженням. Не кожен переселенець був примусово депортований. У документах 1933 року офіційно йдеться про переселення колгоспників, які «добровільно» погодилися переїхати.

Але називати весь процес звичайною добровільною міграцією теж неправильно.

Він був організований державою, координувався союзним центром, контролювався чиновниками й ОГПУ, а самі переселенці отримували пільги, зокрема списання певних заборгованостей та допомогу худобою.

Тому правильніше говорити про державно організоване переселення, яке відбувалося на тлі демографічної катастрофи українського села.

Найбільша помилка — пояснювати історію «генетикою»

Саме тут сучасні дискусії часто заходять у глухий кут.

Фраза «генетику не обдуриш» звучить емоційно, але історично вона слабша за документи.

Політичні погляди людей не передаються через кров. Людина, народжена в Донецьку від російськомовних батьків, не стає автоматично прихильником Росії. Так само україномовне походження не гарантує певних політичних поглядів.

Передаються не політичні переконання, а пам'ять, мова, культурне середовище, родинні історії та соціальний досвід.

І саме це робить історію переселень такою важливою.

Якщо держава протягом десятиліть змінює мовне, культурне та демографічне середовище регіону, наслідки цього можуть відчуватися дуже довго.

Ще один удар — після війни

На цьому історія демографічних змін Донбасу не закінчилася.

Після Другої світової війни регіон знову потребував величезної кількості робочих рук. Відбудова шахт, заводів і міст спричинила нові хвилі міграції. До промислових центрів їхали люди з інших регіонів СРСР.

Так формувалося специфічне середовище великих міст Донбасу — промислове, урбанізоване, значною мірою російськомовне й тісно пов'язане із загальносоюзною економічною системою.

Але важливо пам'ятати: російськомовність не дорівнює російській ідентичності.

Це особливо добре видно в українській історії ХХ століття, де мільйони людей могли говорити російською і водночас вважати себе українцями.

Історія, яку залишили залізничні колії

Уявімо Україну наприкінці 1933 року.

Одними залізничними коліями рухаються ешелони з людьми, кіньми, коровами, інвентарем.

Вони їдуть із Івановської, Центрально-Чорноземної, Горьківської областей та Білорусі.

Попереду — нові будинки, колгоспи, земля.

Позаду — місця, звідки їх забрали.

А в українських селах, куди вони прибувають, ще стоять порожні хати людей, які померли від голоду.

Саме в цій моторошній часовій близькості — між смертю одних і переселенням інших — полягає одна з найважчих сторінок демографічної історії радянської України.

І це не потребує легенд.

Не потребує міфу про «генетику».

Достатньо відкрити документи.

Бо за сухим рядком «329 ешелонів» стоять понад сто тисяч людських доль.

За цифрою «21 856 господарств» — тисячі родин.

А за кожним спорожнілим українським селом — історія тих, хто не дочекався весни 1933 року.

Історію можна переписувати в підручниках, використовувати у пропаганді, сперечатися про неї на мітингах.

Але залізничні відомості, постанови Політбюро та архівні документи залишаються.

Іноді найкраще про минуле говорять не гасла, а цифри.