Михайло Бойчук і бойчукісти: розстріляне відродження українського живопису
Він хотів повернути українському мистецтву його пам’ять — і створив школу, яка могла змінити всю історію європейського живопису. Але радянська система побачила в ній не мистецтво, а «націоналізм». Михайла Бойчука розстріляли, його учнів — також, а створені ними фрески наказали знищити. Так одна з найяскравіших сторінок українського мистецтва ХХ століття опинилася під забороною на десятиліття.
Хлопець із Романівки, який мріяв про велике мистецтво
30 жовтня 1882 року в селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Бойчук — майбутній художник-монументаліст, засновник самобутньої української мистецької школи. Він походив із багатодітної селянської родини, але ще змалку виявив незвичайний талант до малювання.
Першим, хто повірив у здібності хлопця, був його шкільний учитель. Саме він подав до газети оголошення про пошук наставника для юного художника. На нього відгукнувся львівський маляр Юліан Панькевич, який забрав 16-річного Михайла до Львова і допоміг йому зробити перші кроки у професійному мистецтві.
Подальша доля Бойчука багато в чому залежала від людей, які побачили в ньому не просто здібного юнака, а майбутнього великого митця. Важливу підтримку йому надали Наукове товариство імені Шевченка та митрополит Андрей Шептицький. Завдяки їхній допомозі Бойчук навчався у Відні, Кракові та Мюнхені. Краківську академію він закінчив зі срібною медаллю.
Це була доба, коли українська культура переживала надзвичайно важливий етап самоусвідомлення. Українські інтелектуали та митці дедалі частіше ставили питання: чи може Україна мати власне сучасне мистецтво, яке не буде ані копією російського, ані наслідуванням західноєвропейських шкіл?
Бойчук відповів на це питання власною творчістю.
Париж: зустріч із європейським модернізмом
На початку ХХ століття Париж був одним із головних центрів світового мистецтва. Тут перетиналися імпресіонізм, постімпресіонізм, кубізм, символізм та інші новаторські течії.
У 1907 році Бойчук приїхав до Парижа, де вивчав мистецтво в Академії Рансона та майстерні Поля Серюзьє. Він уважно придивлявся не лише до сучасного живопису, а й до мистецтва минулих епох — візантійських ікон, мистецтва Київської Русі, раннього європейського живопису, народного мистецтва.
І тут сталося те, що згодом визначило всю його творчість.
Бойчук зрозумів: майбутнє українського мистецтва можна знайти не в сліпому копіюванні чужого сучасного, а у творчому переосмисленні власного минулого.
Він не хотів просто відтворювати старовинні ікони чи фрески. Його цікавило інше — знайти в них художню мову, яка могла б бути сучасною.
У Парижі Бойчук познайомився з представниками європейського авангарду. Існують свідчення про його знайомство з Пабло Пікассо, а з мексиканським монументалістом Дієго Ріверою він познайомився вже під час наступної європейської подорожі 1926 року.
Проте Бойчук не став послідовником кубізму чи іншого популярного напряму. Він обрав власний шлях.
«Відродження Візантії» — початок бойчукізму
1909 року в Парижі Бойчук заснував майстерню, яку назвали Renovation Byzantine — «Відродження Візантії». Навколо нього об'єдналися молоді художники: Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Налепинська, Софія Бодуен-де-Куртене, Гелена Шрамм, Яніна Леваковська та інші.
У 1910 році група представила в Парижі 18 творів на Салоні незалежних. Для виставки, де демонструвалися тисячі робіт, це була дуже помітна подія. Французькі мистецькі критики звернули увагу на незвичну групу художників, які ніби переносили стародавню художню мову у ХХ століття.
Це був парадоксальний задум.
У той час, коли європейський авангард прагнув радикально порвати з минулим, Бойчук звертався до минулого — але саме для того, щоб створити нове.
Його надихали Візантія, мистецтво Київської Русі, українська ікона, народний живопис, фрески Італії, давньоєгипетське мистецтво та навіть мистецькі традиції Сходу. Учні досліджували пластику людської фігури, ритм, площинність, орнамент і композицію.
Так поступово народжувався бойчукізм — мистецький напрям, у якому стародавня традиція ставала основою для сучасного українського монументального мистецтва.
Мистецтво не для музею, а для народу
Однією з найважливіших ідей Бойчука було переконання, що мистецтво не повинно існувати лише у виставкових залах.
Картина в музеї доступна далеко не всім. А фреска на стіні будівлі щодня перебуває перед очима сотень і тисяч людей.
Саме тому Бойчук надавав величезного значення монументальному мистецтву.
Його ідея була масштабною: створювати такі твори, які стають частиною повсякденного життя — прикрашають громадські будівлі, театри, санаторії, навчальні заклади, площі.
Бойчукісти працювали колективно. Для Бойчука це було принципово: він застерігав учнів від надмірного індивідуалізму й вважав, що велике монументальне мистецтво потребує злагодженої роботи багатьох людей.
У цьому підході було щось дуже давнє. Так працювали майстри середньовічних храмів: один художник не створював самотужки весь ансамбль, а майстерня ставала своєрідним творчим організмом.
Бойчук фактично намагався відродити таку систему вже у ХХ столітті.
Київ і народження української школи
Після революційних подій 1917 року Бойчук опинився в Києві — місті, яке стало одним із головних центрів українського культурного відродження.
Він був серед фундаторів Української державної академії мистецтв, створеної 1917 року. Там сформував школу монументального мистецтва і виховав ціле покоління художників.
Важливо, що Бойчук був не лише художником. Він був педагогом, теоретиком і організатором мистецького життя.
Він працював із давніми фресками та іконами, займався реставрацією Софійського собору в Києві, працював із пам'ятками Чернігова, Львова та інших міст. Його цікавила не тільки власна творчість — він прагнув відновити перервану традицію українського мистецтва.
Саме тому його діяльність була значно ширшою за поняття «школа живопису».
Бойчукізм став цілою культурною програмою.
Фрески, які бачили тисячі
У 1919 році Бойчук разом зі своїми учнями створив розписи Луцьких казарм у Києві. Це був один із перших масштабних ансамблів монументального живопису ХХ століття в Україні.
Згодом бойчукісти працювали над оформленням Українського павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві, санаторію імені ВУЦВК в Одесі, Червонозаводського театру в Харкові, громадських будівель, агітпоїздів та інших об'єктів.
Серед найближчих учнів Бойчука були Іван Падалка та Василь Седляр. Разом із ними та іншими митцями він створював нову українську монументальну мову.
Особливістю цих робіт були узагальнені форми, виразні силуети, площинність, ритмічність, стримана колористика та відчуття внутрішньої монументальності. Фігури часто здавалися простими, майже первісними, але за цією простотою стояла складна система композиції.
Бойчук прагнув прибрати все випадкове.
Для нього монументальність — це не просто величезний розмір картини. Це сила образу, ясність думки та здатність твору пережити свій час.
Софія Налепинська: кохання і трагедія
Поруч із Бойчуком була художниця Софія Налепинська — донька поляка та француженки, яка в Парижі стала частиною його мистецького кола, а згодом — його дружиною.
Під впливом Бойчука вона називала себе українкою та активно працювала в українському мистецтві.
Налепинська-Бойчук була талановитою графікинею. Вона створювала ілюстрації, зокрема до творів Тараса Шевченка, працювала над проектами українських грошей у період Української революції 1917–1921 років.
Її доля виявилася такою ж трагічною, як і доля чоловіка.
У 1937 році НКВС заарештував Софію. Вона не визнала висунутих проти неї звинувачень у вигаданій «націонал-фашистській» організації. 11 грудня 1937 року її розстріляли.
Коли мистецтво стало «злочином»
На початку 1930-х років культурна політика радянської влади різко змінилася.
У мистецтві утверджувався соціалістичний реалізм — єдиний офіційно схвалений метод. Художник мав показувати радянську дійсність у потрібному державі ідеологічному ключі.
Для бойчукістів це стало катастрофою.
Їхнє мистецтво було національним за своєю природою. Воно зверталося до Київської Русі, української ікони, народного мистецтва, історичної пам'яті. Для тоталітарної системи сама ця самобутність ставала небезпечною.
Бойчуку закидали «український буржуазний націоналізм», «формалізм», шпигунство та керівництво вигаданою «націонал-фашистською терористичною організацією». Одним із приводів для переслідувань стала його творча поїздка до Німеччини, Франції та Італії у 1926–1927 роках.
25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували.
Під час слідства від нього домагалися потрібних НКВС «зізнань». Того, що він був талановитим українським художником і відкрито працював над розвитком національного мистецтва, для системи було достатньо, аби зробити його ворогом.
13 липня 1937 року
13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві.
Разом із ним були знищені його найближчі учні — Іван Падалка та Василь Седляр. Загинули й інші представники його мистецького кола. Миколу Касперовича стратили 1938 року.
Місцем поховання Бойчука та багатьох інших представників української інтелігенції вважається Биківнянський ліс — одна з найбільших в Україні територій таємних поховань жертв сталінських репресій. Серед похованих там офіційно називають Михайла Бойчука, Василя Седляра, Софію Налепинську, Івана Падалку та Миколу Касперовича.
Але на цьому знищення бойчукізму не закінчилося.
Треба було знищити пам'ять про нього.
Вони знищували навіть стіни
Після розстрілів бойчукістів почалося систематичне винищення їхньої мистецької спадщини.
Фрески заштукатурювали, твори вилучали з музеїв, ескізи та картини знищували.
Розписи Луцьких казарм були знищені протягом наступних десятиліть.
Більшість монументальних творів бойчукістів не пережила радянської доби. Навіть роботи, що зберігалися в музейних колекціях, могли бути оголошені «ідейно шкідливими». За даними Енциклопедії сучасної України, 1952 року було знищено 14 творів Бойчука з Національного музею у Львові.
Це була не просто боротьба з окремими художниками.
Це була спроба стерти цілу мистецьку школу.
Чому бойчукізм був таким небезпечним для тоталітарної системи?
Тому що Бойчук пропонував українцям не забути, ким вони були.
Він показував, що українська культура має глибоке коріння — від Київської Русі та візантійської традиції до народного мистецтва. І водночас доводив, що звернення до традиції зовсім не означає відмову від сучасності.
Навпаки.
Бойчукізм був модерним мистецтвом, яке говорило українською мовою.
Саме в цьому полягала його сила.
У 1921 році учні Бойчука започаткували керамічну школу в Межигір'ї, відроджуючи давній мистецький осередок. Тобто ідеї Бойчука поширювалися далеко за межі фрескового живопису — вони торкалися графіки, кераміки, книжкового оформлення, театру, декоративного мистецтва та архітектурного середовища.
Бойчукізм фактично пропонував створити цілісний український художній світ.
Розстріляне відродження — не лише про письменників
Коли говорять про Розстріляне відродження, найчастіше згадують письменників — Миколу Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Майка Йогансена, Михайля Семенка та інших.
Але ця трагедія охопила значно ширше коло української інтелігенції.
Вона торкнулася театру, кіно, музики, науки, архітектури та образотворчого мистецтва.
Бойчукісти — одна з найтрагічніших сторінок цього відродження.
Їх убивали не лише фізично. Влада намагалася зробити так, щоб наступні покоління взагалі не знали, що такі художники існували.
І певний час це майже вдалося.
Повернення із забуття
Після десятиліть замовчування ім'я Михайла Бойчука почало повертатися в українську культуру.
Сьогодні бойчукізм розглядають як одне з найважливіших явищ українського мистецтва першої половини ХХ століття. Дослідники дедалі виразніше бачать його зв'язок із загальноєвропейськими модерністськими пошуками.
І тут відкривається особливо цікава річ.
Бойчук не був художником, який «запізнився» із сучасністю. Навпаки — він запропонував іншу модель модерності.
Європейський модернізм міг шукати нове, руйнуючи старі форми.
Бойчук шукав нове, повертаючись до глибинної традиції.
Саме тому його творчість сьогодні виглядає напрочуд сучасною.
Мистецтво, яке не вдалося розстріляти
Бойчука розстріляли.
Його учнів розстріляли.
Його дружину розстріляли.
Його фрески заштукатурили.
Його картини знищили.
Його ім'я намагалися викреслити з історії.
Але не вдалося знищити головного — самої ідеї, що українське мистецтво може бути самобутнім, модерним і водночас укоріненим у власній історії.
Сьогодні від величезної спадщини бойчукістів часто залишилися лише ескізи, фотографії, підготовчі рисунки та окремі твори. Але навіть ці фрагменти дозволяють побачити масштаб того, що було втрачено.
Михайло Бойчук хотів створити мистецтво, яке житиме не лише в музеях, а серед людей — на стінах міст, у громадських просторах, у щоденному житті.
Парадокс історії полягає в тому, що радянська влада справді знищила його фрески.
Але не змогла знищити бойчукізм.
Бо сьогодні його ім'я знову звучить.
І кожне повернення Бойчука в українську культуру — це не просто відновлення справедливості щодо одного художника. Це повернення Україні частини її втраченої пам'яті.
Можливо, саме тому історія Михайла Бойчука сьогодні особливо важлива.
Він довів, що мистецтво може пережити свого творця.
І навіть якщо диктатура здатна знищити картину, розбити фреску чи забрати життя художника, вона не завжди здатна знищити ідею, заради якої він творив.
Бойчука розстріляли у 1937 році.
Але його мистецтво — ні.