«Дике поле» чи земля козаків? Як імперська історія переписувала міста Півдня та Сходу України
«Луганськ заснувала Катерина II. До неї тут було Дике поле».
Звучить просто. Зручно. Ідеально для імперського підручника.
Тільки є одна проблема: історія набагато складніша.
Бо коли дивишся не на імперські легенди, а на документи, карти, козацькі зимівники та старі поселення, раптом виявляється: там, де нам роками пропонували бачити «пустку», люди вже жили, господарювали, добували сіль, випасали худобу, торгували, будували укріплення й захищали степові кордони.
І значна частина цих людей була пов'язана із Запорозьким та слобідським козацтвом.
Саме тому історію Донеччини, Луганщини, Харківщини та Причорномор'я неможливо чесно розповідати лише від моменту появи російських імперських адміністрацій.
Луганськ: Катерина не прийшла на порожнє місце
Російський імперський міф любить починати історію Луганська з указу Катерини II.
І тут є зерно правди — але лише зерно.
14 листопада 1795 року Катерина II справді підписала указ про заснування ливарного заводу. Навколо заводу виникло поселення, яке отримало назву Луганський Завод.
Але самого міста Луганська тоді ще не існувало.
Назва «Луганськ» і статус міста з'явилися лише 1882 року, коли Луганський Завод об'єднали із сусіднім селом Кам'яний Брід. Сам Кам'яний Брід відомий щонайменше з 1755 року.
А поруч існувала Вергунка — поселення, яке також пов'язують із козацьким освоєнням краю. Український інститут національної пам'яті прямо відносить Кам'яний Брід, Вергунку, Красний Яр та інші поселення до козацької історії території сучасного Луганська.
Тобто правильніше говорити не «Катерина заснувала Луганськ на порожньому місці», а:
імперська влада створила тут великий промисловий осередок, який згодом виріс у місто, але місцевість до цього вже мала власну історію поселень.
І це принципова різниця.
Бо між «заснувала місто» і «створила промисловий центр на вже освоєній території» — величезна історична прірва.
А що таке було те «Дике поле»?
«Дике поле» — не назва безлюдної пустелі.
Цим терміном у різні періоди називали величезні степові простори Південної та Східної Європи, де перетиналися інтереси різних держав, кочових народів, землеробського населення та козацтва.
Так, тут були небезпечні прикордонні території, набіги й великі незаселені простори.
Але «небезпечно» не означає «безлюдно».
Козаки поступово створювали тут зимівники, хутори, слободи, сторожові пости й господарські поселення.
І саме ці поселення стали одним із фундаментів подальшого освоєння краю.
Катерининська імперія прийшла не лише із заводами
Є ще одна важлива сторінка, яку часто замовчують.
У XVIII столітті Російська імперія послідовно ліквідовувала особливості козацького устрою.
1775 року було зруйновано Запорозьку Січ.
А 1783 року Катерина II поширила кріпосницькі порядки на Лівобережну та Слобідську Україну. Її указ фактично закріплював селян за місцем проживання та обмежував можливість вільного переходу.
Тому історію цього періоду не можна описувати лише словами «Росія прийшла й розбудувала край».
Вона одночасно:
ліквідовувала козацькі автономні інституції;
підпорядковувала місцеве населення імперській адміністрації;
змінювала соціальний статус частини населення;
переселяла сюди нових мешканців;
використовувала місцеві природні ресурси та робочу силу.
Це був не просто процес «заселення».
Це був процес імперської інтеграції території.
Маріуполь: до імперського міста був Кальміус і Домаха
Тепер перенесімося до Азовського моря.
Сьогодні нам можуть розповідати історію Маріуполя переважно від кінця XVIII століття.
Але ще до появи міста тут існував важливий осередок Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового.
У гирлі Кальміусу розташовувалася фортеця та поселення Домаха — адміністративний центр Кальміуської паланки. Тут були адміністрація, суд, торговельні заклади, ремісничі майстерні та церква.
Саме тому твердження, що Маріуполь виник на «порожньому місці», не витримує перевірки.
У 1779 році на цій території було засновано Маріуполь, але козацька історія місцевості почалася значно раніше.
І це не виняток.
Донецьк: до Юзівки були козацькі поселення
А тепер — Донецьк.
Тут імперський і радянський міф особливо любив починати все з Джона Юза та 1869 року.
Безумовно, саме будівництво Юзівського металургійного заводу стало переломним моментом у перетворенні поселення на великий промисловий центр.
Але територія майбутнього Донецька не була порожньою.
Дослідники називають серед поселень-попередників міста Олександрівку, Крутоярівку, Григоріївку, Катеринівку, Олексіївку, Семенівку та інші. Поселенське ядро сучасного Донецька формувалося ще до появи Юзівки.
Державний архів Донецької області також наголошує: точного документа про «заснування» міста немає, а 1869 рік пов'язують передусім із початком будівництва Юзом металургійного заводу біля села Олександрівка.
Тож Юзівка — це надзвичайно важлива сторінка історії Донецька.
Але не перша сторінка.
Бахмут: місто, яке виросло із солі
Бахмутська історія взагалі чудово демонструє, наскільки хибною може бути схема «прийшла імперія — і створила цивілізацію».
Сіль тут добували ще на початку XVIII століття.
У 1701–1704 роках тривали конфлікти між донськими та слобідськими козаками за контроль над соляними промислами. Зрештою царська влада вирішила питання на користь Ізюмського слобідського полку.
У 1702 році солевари заснували Бахмут, а 1715 року запрацювали Бахмутський і Торський солеварні заводи.
Причому тут є ще одна деталь, яка чудово руйнує міф про «порожній степ».
На солеварнях працювали не лише наймані робітники. Державна система використовувала повинності однодвірців, слобідських козаків та приписних селян.
Отже, Бахмут був не подарунком імперії пустому степу.
Це був край промислів, боротьби за ресурси, козацького господарювання та поступового імперського підпорядкування.
Слов'яносербськ: слід Кальміуської паланки
Територія сучасної Луганщини теж зберегла чимало таких слідів.
У районі сучасного Слов'яносербська згадується Підгорне урочище, пов'язане із зимівниками Кальміуської паланки.
Це важливо не лише як окремий факт.
Козацький зимівник — це не просто тимчасова хатина посеред степу.
Це господарська система: житло, худоба, земля, промисли, рибальство, бджільництво, торгівля.
Тобто перед появою імперських адміністративних назв тут уже існувала мережа освоєних територій.
Зимогір'я: 1645 рік
А ось тут дата особливо промовиста.
Сучасне Зимогір'я до 1764 року називалося Черкаським Бродом.
За даними «Енциклопедії сучасної України», перші поселенці — запорозькі козаки та селяни-втікачі — з'явилися тут у 1645–1647 роках. Вони виконували, зокрема, функцію охорони південних рубежів від нападів кримських і ногайських татар.
1645 рік.
Тобто задовго до Катерини II.
Задовго до російської імперської колонізації XVIII століття.
І це один із тих фактів, які змушують уважніше подивитися на слово «Дике».
Бо якщо люди тут жили, господарювали й несли прикордонну службу, то називати всю територію просто «безлюдним Диким полем» — щонайменше спрощення.
Торецьк: від Щербинівки до промислового міста
Історія Торецька також не починається з радянського періоду.
В основі майбутнього міста було поселення Щербинівка.
У подібних випадках особливо важливо розуміти: індустріальне місто XIX–XX століть часто виростало не з нуля.
Спочатку були хутори, слободи, козацькі зимівники.
Потім — адміністративні зміни.
Потім — шахти.
Потім — залізниця.
Потім — заводи.
І лише після цього виникало те місто, яке ми бачимо на карті сьогодні.
Тому дата появи промислового підприємства не обов'язково є датою появи людського поселення.
Харківщина: Ізюм теж має свою козацьку передісторію
Візьмімо Ізюм.
Ізюм має письмову згадку про «городок Изюм» уже з 1639 року, а 1681 року харківські козаки під проводом полковника Григорія Донця-Захаржевського заснували тут фортецю. Саме 1681 рік вважається офіційною датою виникнення міста в енциклопедичних довідниках.
А далі Ізюм став центром Ізюмського слобідського козацького полку.
Тобто козацький світ був тут не випадковим епізодом.
Він був однією з основ формування міста та всього регіону.
А Харків?
Тут історія ще цікавіша.
Харків виник у середині XVII століття як укріплене поселення на Слобожанщині, де активно оселялися українські козаки та переселенці з інших українських земель.
Місто стало одним із центрів Слобідської України, а згодом — центром Харківського слобідського козацького полку.
Тобто Харківська історія також починається не з російської імперської адміністрації, хоча саме імперія згодом радикально перебудувала політичний та соціальний лад краю.
А тепер — Одеса
І тут імперський міф отримує ще один серйозний удар.
Одесу часто подають як місто, засноване наприкінці XVIII століття після російського завоювання Північного Причорномор'я.
Але територія сучасної Одеси мала набагато давнішу історію.
Попередником Одеси вважають середньовічний Коцюбіїв/Качибей/Хаджибей.
Перша письмова згадка про Коцюбіїв датується 1415 роком. У різних джерелах і дослідженнях походження назви та точні обставини виникнення поселення трактуються по-різному, тому тут не варто повторювати популярну легенду як беззаперечний факт. Але саме існування середньовічного порту на місці сучасної Одеси задовго до XVIII століття — безсумнівно важливий історичний факт.
Отже, Одеса не виникла з нічого в 1794 році.
Російська імперія створила новий етап історії міста, надала йому нову назву та перетворила його на великий порт.
Але історія цієї землі почалася не з імперського указу.
То кому належала ця земля?
Ось тут треба бути особливо уважними.
Історія не працює за принципом:
«Якщо тут жили козаки — значить, це вже була сучасна Україна в сучасних кордонах».
Так говорити було б історично некоректно.
У XVII–XVIII століттях існували зовсім інші держави, адміністративні системи та політичні поняття.
Але так само некоректно говорити:
«Тут не було України, отже тут нічого не було до приходу Росії».
Бо були люди.
Були козацькі полки.
Була Запорозька Січ.
Були слободи.
Були зимівники.
Були фортеці.
Були соляні промисли.
Були торговельні шляхи.
Була система місцевого самоврядування.
І все це є частиною історії українських земель та українського козацького світу.
Найбільша імперська хитрість — не вигадати минуле, а стерти його
Імперії не завжди потрібно вигадувати абсолютно нову історію.
Іноді достатньо вилучити з неї кілька століть.
Сказати:
«До нас тут було Дике поле».
І все.
Зникають зимівники.
Зникають козацькі хутори.
Зникають слободи.
Зникають солеварні.
Зникають старі торговельні шляхи.
Зникають назви.
Зникають люди.
А потім на карті раптом з'являється:
«Нове місто. Засноване імперією».
Саме тому суперечка про дати заснування — це не суперечка про календар.
Це суперечка про пам'ять.
Якщо місто починається для нас лише з першого імперського заводу — ми автоматично робимо невидимими тих, хто жив тут раніше.
Якщо історія Донецька починається лише з Юза — ми забуваємо Олександрівку та інші поселення.
Якщо історія Луганська починається лише з Катерини II — ми забуваємо Кам'яний Брід і Вергунку.
Якщо історія Маріуполя починається лише з 1779 року — ми втрачаємо пам'ять про Домаху та Кальміуську паланку.
Якщо історія Бахмута починається з імперської фортеці — ми забуваємо про сіль і козаків.
Якщо історія Одеси починається з XVIII століття — ми викидаємо з пам'яті середньовічний Коцюбіїв/Хаджибей.
«Новоросія» як зручний ярлик
А тепер подивімося на слово, яке сьогодні особливо часто використовує російська пропаганда.
«Новоросія».
Назва звучить так, ніби до XVIII століття тут була якась абсолютно нова, безлюдна територія, а потім прийшла Росія і створила на ній цивілізацію.
Але реальна історія значно складніша.
Російська імперія справді створила в другій половині XVIII століття нові губернії, міста, фортеці, адміністрації та промислові центри.
Але вона робила це на територіях із попередньою історією.
На землях, де вже існували козацькі поселення.
На землях, через які проходили торговельні маршрути.
На землях, де жили селяни, козаки, татари, греки, болгари, молдовани, євреї та представники багатьох інших спільнот.
Це не була історична порожнеча.
Це була складна прикордонна цивілізація, яку імперія поступово включила до власної системи.
Історія повертається не тоді, коли ми вигадуємо красиву легенду
Вона повертається тоді, коли ми відкриваємо документи.
Коли бачимо стару назву на карті.
Коли читаємо про зимівник.
Коли знаходимо згадку про козацьку слободу.
Коли розуміємо, що під сучасною шахтою колись були соляні промисли, а під промисловим містом — хутір.
Коли нарешті перестаємо плутати дату появи імперського адміністративного центру з датою появи людського життя на цій території.
Луганськ — не починається з Катерини II.
Донецьк — не починається з Джона Юза.
Маріуполь — не починається з імперського указу.
Бахмут — не починається з фортеці.
Одеса — не починається з назви «Одеса».
Ізюм — не починається з імперського чиновника.
За кожним сучасним містом є попередні шари історії.
І чим уважніше ми їх досліджуємо, тим очевиднішим стає головне:
Південь і Схід України не були «порожнім місцем», яке хтось прийшов цивілізувати.
Це був живий, складний, суперечливий прикордонний світ, у якому українське козацтво відіграло величезну роль.
Історію цього світу можна переписувати в підручниках.
Але набагато важче переписати старі карти, архівні документи, назви урочищ і поселень.
Бо іноді одна стара назва здатна розповісти про минуле більше, ніж цілий імперський підручник.
Історія не мовчить. Її просто треба навчитися читати.