Розстріляне слово. Знищена пам`ять. Чому росія століттями воює з українською культурою?
Коли говорять про війни між Україною та Росією, найчастіше згадують битви, окупації, ракети й танки. Але існує ще одна війна — менш помітна, проте не менш жорстока. Це війна проти української культури, мови, пам'яті та людей, які творили українську націю.
І ця війна почалася не у 2014-му і навіть не у 2022 році.
Вона триває століттями.
Після ліквідації української державності Російська імперія систематично обмежувала розвиток української культури. У 1863 році з'явився Валуєвський циркуляр із відомою тезою, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Через кілька років Емський указ 1876 року фактично заборонив друк українських книжок, театральні вистави, ввезення літератури українською мовою та навіть виконання українських пісень на сцені.
Та найбільшого удару українська культура зазнала вже за радянської влади.
Коли вбивали не людей — вбивали цілу націю
Чи знаєте ви, хто вбив автора всесвітньо відомого «Щедрика» Миколу Леонтовича?
У січні 1921 року композитора застрелив агент радянської ЧК Афанасій Грищенко, який ночував у будинку його батьків. Лише через десятиліття архівні документи остаточно підтвердили, що це було політичне вбивство.
Чи знаєте, хто на допитах жорстоко катував Максима Рильського, знущаючись навіть із його зовнішності?
Хто розстріляв письменника й бандуриста Гната Хоткевича — автора «Камінної душі», одного з найвидатніших дослідників Гуцульщини?
Хто довів до самогубства Миколу Хвильового, який після арештів своїх друзів зрозумів, що українське культурне відродження приречене?
Хто змусив накласти на себе руки Миколу Скрипника після розгрому політики українізації?
Хто розстріляв Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Валер'яна Підмогильного, Мирослава Ірчана, Майка Йогансена, Марка Вороного, Григорія Косинку та десятки інших українських письменників?
У листопаді 1937 року, в урочищі Сандармох у Карелії, протягом кількох днів були страчені сотні українських діячів культури. Саме тому покоління українських митців отримало назву «Розстріляне відродження». Це була не випадковість і не окремі репресії. Це була цілеспрямована політика знищення української інтелігенції.
Вбивали книги, музику і навіть пам'ять
Радянська система боялася не лише письменників.
Композитор Василь Барвінський був заарештований, а його рукописи й партитури спалили просто на подвір'ї Львівської консерваторії. Разом із дружиною він провів десять років у таборах.
Сергія Параджанова після світового успіху фільму «Тіні забутих предків» засудили за сфабрикованими кримінальними обвинуваченнями. Справжньою причиною стала його незалежна позиція та підтримка українських шістдесятників.
Олександрові Довженку фактично заборонили повернутися до України. Його сценарії неодноразово піддавалися нищівній цензурі, а сам режисер був змушений працювати далеко від Батьківщини.
Шістдесятники — нове покоління нескорених
У 1960-х роках здавалося, що культура отримала шанс на відродження.
Та дуже швидко почалися нові репресії.
Художницю Аллу Горську було жорстоко вбито у 1970 році. Обставини її смерті й досі викликають численні питання, однак більшість дослідників пов'язують її загибель із переслідуваннями українського дисидентського руху.
Поета Василя Симоненка після конфлікту з працівниками міліції жорстоко побили. Наслідки цього побиття істотно погіршили його здоров'я, а вже невдовзі він помер у віці лише 28 років.
Композитора Володимира Івасюка, автора «Червоної рути», знайшли повішеним у лісі під Львовом. Офіційна радянська версія говорила про самогубство, однак багато істориків, дослідників і сучасників вважають його смерть наслідком діяльності радянських спецслужб.
Поет Василь Стус загинув у таборі особливого режиму під час чергового ув'язнення за свою громадянську позицію.
Це була система
Це були не окремі трагедії.
Це була державна політика.
Репресії торкнулися письменників, художників, музикантів, акторів, науковців, священників, учителів. Одних розстрілювали. Інших відправляли до таборів ГУЛАГу. Комусь забороняли друкуватися, когось позбавляли професії, когось примушували мовчати або залишити Україну.
Бо імперія завжди добре розуміла просту істину: народ, який пам'ятає свою історію, говорить своєю мовою і творить власну культуру, набагато важче поневолити.
Чому це важливо сьогодні?
Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році світ знову побачив знайомий сценарій.
Ракетами знищуються музеї, театри, бібліотеки, університети, історичні пам'ятки. На окупованих територіях вилучають українські книжки, переписують підручники, нав'язують російську мову та історію.
Методи змінюються.
Мета — ні.
Позбавити українців права бути собою.
Саме тому пам'ять про Миколу Леонтовича, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Гната Хоткевича, Валер'яна Підмогильного, Олену Телігу, Аллу Горську, Василя Симоненка, Василя Стуса, Володимира Івасюка та сотні інших — це не лише шана до минулого.
Це питання нашого майбутнього.
Бо народ, який забуває своїх мучеників і своїх геніїв, ризикує знову пережити ті самі трагедії.
Пам'ятайте їхні імена.
Розповідайте їхні історії.
Передавайте їх дітям.
Адже культура — це теж фронт. І саме на цьому фронті Україна вже багато століть платить надзвичайно високу ціну за право залишатися собою.