Repostus

Людина, без якої українська історія могла виглядати зовсім інакше. Феномен Євгена Чикаленка

Уявіть, що хтось натиснув кнопку і стер із життя одну людину. Здається, що нічого особливого не станеться. Але через кілька років виявляється, що немає десятків книжок, не народилася українська преса, не з'явилися визначні історичні праці, а багато прізвищ зі шкільних підручників так і залишилися невідомими.

Саме такою людиною для української історії початку ХХ століття був Євген Харлампійович Чикаленко.

Сьогодні його ім'ям названа одна з вулиць Києва. Але навіть це навряд чи передає масштаб його внеску. Адже Чикаленко був не полководцем, не президентом і навіть не професійним політиком. Він був людиною, яка зрозуміла просту істину: українська культура не виживе лише на ентузіазмі.

Саме він залишив вислів, який став афоризмом:

«Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені».

І він жив саме за цим принципом.

Людина, яка фінансувала українське відродження

На початку ХХ століття українська мова в Російській імперії залишалася під постійним тиском. Після Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року українські книжки, освіта й навіть театральні вистави зазнавали суворих обмежень. Українське слово буквально виживало.

Саме тоді на історичну сцену виходить Євген Чикаленко.

Поштовхом стала історія письменника Данила Мордовця, який був змушений друкувати свої твори російською мовою, бо українські видання не могли забезпечити йому заробіток. Чикаленко запропонував просте рішення:

— Я платитиму вам стільки ж, скільки російські видавці. Але пишіть українською.

Так почалася його багаторічна місія мецената.

Олігарх української культури

Сьогодні слово «олігарх» асоціюється з політичним впливом і надприбутками. Але якби цей термін застосувати до початку ХХ століття, то Чикаленко був би, мабуть, єдиним олігархом, який майже всі свої статки добровільно віддавав на розвиток країни.

Він фінансував:

Коцюбинський отримував від нього щорічну стипендію — тисячу золотих карбованців. Для того часу це були дуже великі гроші.

Бо письменники також повинні були їсти, щоб писати.

Газета, яка доводила: українці існують

У 1906 році за кошти Чикаленка почала виходити щоденна українська газета «Рада» — перша україномовна щоденна газета в підросійській Україні.

Вона постійно приносила збитки.

Будь-який інший підприємець давно закрив би такий проєкт. Але Чикаленко продавав власне майно, аби газета продовжувала виходити.

Він писав:

«Хоч і поганенька "Рада", але все-таки вона свідчить — ми живі як нація, ми ще не вмерли. Смерть такої газети від анемії — це друге Берестечко».

Для нього українська преса була питанням не бізнесу, а національного виживання.

Він будував майбутню Україну

Його гроші працювали всюди.

Він допоміг створити українську книгарню.

Підтримував українські школи.

Фінансував одне з перших великих українських видавництв.

Пожертвував кошти на будівництво Академічного дому у Львові — сучасного студентського гуртожитку, де молодь мала жити в гідних умовах. Благодійника офіційно назвали лише як «невідомого добродія».

Минуть десятиліття, і саме в цих стінах формуватиметься покоління українських націоналістів. Тут буватимуть Степан Бандера та Роман Шухевич.

Навряд чи сам Чикаленко міг тоді уявити, яку роль відіграє ця будівля в історії.

Батько українського фермерства

Багато хто знає його як мецената. Значно менше людей пам'ятають, що за фахом він був одним із найуспішніших агрономів свого часу.

Його популярна книга «Розмови про сільське хазяйство» стала справжнім бестселером серед українських селян. Її наклад перевищив пів мільйона примірників — неймовірний показник для початку ХХ століття. За популярністю серед українського села вона поступалася лише «Кобзарю» Тараса Шевченка.

Чикаленко впроваджував передові агротехнології: використовував чорний пар, механізував обробіток землі, одним із перших застосовував трактори.

Коли значна частина Російської імперії потерпала від посухи, його господарства давали стабільні врожаї.

Саме завдяки цьому він і заробив свої статки.

І майже всі вони повернулися Україні.

Центральна Рада народилася в його будинку

У березні 1917 року після падіння Російської імперії саме в будинку Чикаленка відбувалися зустрічі українських діячів, які згодом привели до створення Української Центральної Ради.

Йому пропонували високі державні посади.

Навіть кандидатуру на гетьмана України розглядали серед можливих.

Він відмовився.

Пояснив просто:

«Не сотворений я на перші ролі... робив те, що мені давало моральне задоволення».

Його більше цікавило будувати державу, ніж керувати нею.

Особиста трагедія

Найстрашнішим ударом для Чикаленка стала смерть восьмирічної доньки.

Він відклав для неї гроші на майбутній посаг.

Після її смерті всі ці кошти він передав журналу «Київська старовина», заснувавши премію за найкращий історичний твір про Україну.

Навіть власний біль він перетворив на підтримку української науки.

З багатія — у злидні

Після приходу більшовиків Чикаленко був змушений залишити Україну.

Усе майно залишилося на батьківщині.

В еміграції він жив украй скромно. Часто сам ходив до лісу по дрова, щоб обігріти житло.

Коли знадобилася складна операція на шлунку, українська громада у США почала збирати для нього гроші.

Йому було соромно приймати допомогу.

Людина, яка десятиліттями фінансувала інших, сама залишилася майже без нічого.

В одному зі своїх листів він писав:

«Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України… Всі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи… Ось чому я не склав собі запасу на старість».

Загублений прах

Чикаленко заповідав розвіяти свій прах над рідним селом Перешори на Одещині.

Проте сталося інакше.

Через складні обставини Другої світової війни та подальші переїзди української еміграції урна з його прахом була втрачена. Де вона перебуває сьогодні — невідомо.

Людина, яка присвятила життя Україні, не має навіть відомого місця останнього спочинку.

Чому про нього варто пам'ятати?

Ми часто захоплюємося героями, які вигравали битви чи очолювали держави.

Але історія твориться не лише на полі бою.

Її творять люди, які оплачують друкарські верстати, будують бібліотеки, підтримують митців, фінансують освіту, рятують науку і вкладають власні статки у майбутнє своєї країни.

Євген Чикаленко був саме такою людиною.

Без його допомоги багато письменників не змогли б творити, історики — видавати свої праці, а українська преса могла б просто не пережити початок ХХ століття.

Можливо, саме тому сьогодні, перегортаючи сторінки шкільних підручників, ми бачимо десятки знайомих прізвищ.

І варто пам'ятати: за багатьма з них стояла одна людина, яка вірила, що любов до України вимірюється не словами, а справами.

Іноді одна людина справді здатна змінити історію цілої нації.