Як Україна втратила незалежність 100 років тому: чи стала корупція однією з головних причин поразки?
Історія не повторюється буквально. Але вона часто римується. Сто років тому Україна мала шанс стати повноцінною європейською державою. Російська імперія розпалася, Австро-Угорщина припинила існування, Німеччина програла Першу світову війну. Старий світ руйнувався, а новий лише народжувався.
Саме в такі моменти народжуються незалежні держави.
Так сталося з Фінляндією, Польщею, країнами Балтії, Чехословаччиною. Вони використали історичний шанс і закріпили свою державність. Україна теж отримала цей шанс, але не змогла його втримати.
Чому?
Зазвичай говорять про перевагу більшовицької армії, втручання сусідів, міжнародну ізоляцію чи нестачу союзників. Усе це правда. Але дедалі більше істориків звертають увагу ще на одну причину — внутрішню слабкість української влади, боротьбу політичних еліт та масштабну корупцію.
Держава, яка почала будуватися
У 1918 році Гетьманат Павла Скоропадського, попри залежність від німецької військової присутності, почав формувати повноцінний державний апарат.
Саме тоді були створені міністерства, Державний банк, засновано Українську академію наук, відкрито державні університети, запроваджено власну валюту — гривню. Українська держава налагоджувала міжнародні зв'язки й активно будувала фінансову систему.
Масштаби економіки того часу дозволяли навіть надавати значні фінансові кредити союзникам — Німеччині та Австро-Угорщині, що свідчило про наявність значних ресурсів у державній скарбниці.
Однак уже наприкінці 1918 року владу перебрала Директорія УНР на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою.
І саме після цього почалися серйозні внутрішні конфлікти.
Коли державні гроші перестають бути державними
Україна опинилася в умовах війни практично з усіма своїми противниками одночасно. У цей момент кожна гривня мала працювати на армію.
Проте, за свідченнями окремих істориків, значна частина державних коштів використовувалася неефективно або ставала предметом корупційних схем.
Історик Павло Гай-Нижник, зокрема, наводить документи та свідчення, згідно з якими Володимир Винниченко міг отримати значну суму коштів після передачі фактичного керівництва Симону Петлюрі. Ця версія є предметом історичних дискусій і не має одностайного визнання серед дослідників, однак вона залишається частиною сучасної історіографії.
Значно краще документованими є фінансові скандали, пов'язані із закупівлями для української армії.
Гетьманський уряд замовив друк українських банкнот у Німеччині на спеціальному папері з водяними знаками. Після зміни влади виникли підозри щодо завищення витрат на їх транспортування. Аналогічні питання виникали під час закупівель військового спорядження, радіостанцій, обмундирування та інших товарів.
У низці випадків армія не отримувала того, за що вже було сплачено державні кошти.
Для країни, яка одночасно вела війну на кількох фронтах, це означало не просто фінансові втрати. Це означало людські життя.
Скандали, які знала вся Європа
Україна саме намагалася домогтися міжнародного визнання на Паризькій мирній конференції.
Саме тоді європейські газети почали публікувати матеріали про фінансові скандали українських дипломатичних місій.
За даними історичних джерел, керівник української фінансової агентури в Німеччині Григорій Супрун опинився в центрі конфлікту навколо використання державних коштів. Замість того щоб захищати позиції українського уряду, він фактично розгорнув кампанію проти нього в німецькій пресі.
У результаті українські дипломати були змушені спершу переконувати європейських політиків, що саме вони є легітимною владою України.
Це відбувалося саме тоді, коли вирішувалася доля післявоєнної Європи.
Втрачена армія
Окремою трагедією стала ситуація з українськими військовополоненими в Італії.
Після Першої світової війни десятки тисяч українців перебували в таборах. Вони могли повернутися додому й поповнити українське військо.
Польща змогла організувати повернення своїх військових і створити сильну армію.
Україна — ні.
Олександр Севрюк, який очолював відповідну дипломатичну місію, також опинився в центрі гучного скандалу. За повідомленнями тодішньої європейської преси, він вів розкішний спосіб життя, тоді як українські військовополонені залишалися у важких умовах.
Частина істориків вважає, що саме через неефективність цієї місії Україна втратила тисячі потенційних солдатів.
Європа була готова допомагати
Після завершення Першої світової війни склади європейських армій були переповнені зброєю, боєприпасами, медикаментами та військовим спорядженням.
Багато держав були готові продавати ці запаси за символічними цінами.
Для України це був шанс швидко переозброїти власну армію.
Проте численні фінансові махінації, невдалі закупівлі та неефективність державного управління значною мірою звели ці можливості нанівець.
Тим часом більшовицька Росія діяла значно організованіше.
Втрачений шанс
До листопада 1919 року Українська Народна Республіка фактично втратила контроль над більшістю своєї території.
Після короткого відновлення боротьби у 1920 році українська державність знову зазнала поразки.
За результатами Ризького мирного договору 1921 року українські землі були поділені між Польщею та радянською Росією.
Попереду були десятиліття репресій, колективізації, масового терору та Голодомору.
Найважливіший урок
Було б неправильно пояснювати втрату української державності лише корупцією. Вирішальну роль також відіграли військова перевага більшовиків, міжнародна ізоляція УНР, виснаження населення багаторічною війною та складна геополітична ситуація.
Проте не менш небезпечно заплющувати очі на внутрішні проблеми.
Корупція, особисті амбіції, боротьба за владу, неефективне управління та безкарність послаблювали Україну саме тоді, коли вона найбільше потребувала єдності.
Історію часто романтизують. Ми любимо говорити про героїв, перемоги та подвиги. Але справжні уроки приховані не лише в перемогах.
Вони — у помилках.
Бо саме невивчені помилки мають властивість повторюватися.